Мене життя не бавило з ранніх літ. У 4 роки я залишилася круглою сиротою. У школі-інтернаті не було солодко. Всяке довелося пережити – від особистих принижень до часом фізичних знущань.
А потім – робота на заводі. Також нелегко, та діватись нікуди – на хліб насущний треба копійчину заробить. Живу в однокімнатній комуналці, і за це вдячна Богу. Все-таки є дах над головою. Правда, сусіди поряд алкоголіки, часто деребанять вночі, не дають спати. Але терплю, бо їх багато, а я одна. Так і спливають дні за днями.
Якось повертаюся після роботи додому і застаю розбиті двері в мою кімнатку, де все перекинуто, і, звичайно, нема моїх заощаджень.
Зателефонувала в поліцію. Приїхали, склали протокол і все. Результату наразі нема. А мені стало до крику боляче. І я пішла просто в місто, щоб відволіктися, бо серце розривалося від болю. Присіла у сквері на лавочку і не зчулася, як заплакала. Беззвучно, лиш текли по щоках рясні сльози.
Не зауважила й бабусі, що присіла на краєчок лавки.
-Доню, що трапилося?- лагідно запитала вона.
Я завмерла. Це вперше за все життя хтось назвав мене донею.
Я підвела голову і мовчки глянула на бабуню. Вона усміхнулася.
Бабуся видалася доволі говіркою і за кілька хвилин вона встигла розповісти ледь не все своє життя.
Вона жила неподалік сама. Запрошувала мене на чай, оскільки на вулиці сьогодні трохи холодно. Після кількох хвилин роздумів я погодилася.
Погостювала в неї годину, а здавалося, що знаю її ще змалечку. Зовсім не хотілося йти додому. У неї було тепло і затишно.
Так я стала частим гостем у бабусі Ольги. На мене тут завжди чекав духмяний чай із цілющих трав, а я приносила щось з печива.
Одного дня Ольга запропонувала мені залишитися ночувати. Мені було якось незручно ще й ночувати в неї. Тому я коректно відмовилася, хоча насправді мені тут було надзвичайно добре, як ніколи до того в житті.
Бабуся Ольга, очевидно, зрозуміла, що мені незручно прийняти її запрошення, тому вдалася до маленької хитрості. Коли я наступного разу навідалася до неї, вона розповіла, що вночі в неї часто підвищується тиск і нікому горня води подати.
Так я перейшла жити до своєї вже добре знайомої бабуні. А через місяць вона мені заявила, що у неї зовсім нема рідні, тому готова переписати на мене все власне майно – хату і дачу. Я отетеріла від такої заяви.
Отак життя компенсувало мені все, чого не доотримала в дитинстві.
«Спасибі тобі, моя дорога бабусечко, ти зробила мене щасливою».
