Мій син має феноменальну память. Ще в садочку він знав напамять абсолютно всі тексти святкових ранків, тому завжди до останнього моменту було загадкою, в якому ж він буде костюмі, бо діти часто хворіють, і він міг замінити будь-кого, знаючи всі ролі.
На новорічне свято пятирічному синочкові дісталася роль огірка. Дізнавшись про це напередодні, я придбала зелену футболку, кольоровий картон і з натхненням цілу ніч шила зелені шортики до футболки, а потім клеїла капелюшок із картону з чудовим хвостиком із проволоки, обтягнутої зеленою тканиною.
Йти на ранок мав тато, що не вселяло багато надії, тому детальна інструкція з вбирання й фіксації шапочки зачитувалася йому ще зранку перед роботою.
У розпал зміни мені телефонує вихователька, ледве стримуючи хвилювання: головний герой захворів, і завтра мій син має бути Колобком. На моє нервове: «А може Колобок бути у костюмі огірка?» у слухавці настала глибока багатозначна тиша.
Телефоную чоловікові на роботу, повідомляю про невідкладну ситуацію. З абсолютно радісним (що вже тоді мало б мене насторожити) голосом тато каже: «Без проблем! Я візьму з собою своїх двох друзів-хірургів разом ми потужна команда і розгортати такі задачі то для нас дрібниця! Ми, тобто троє хірургів, приїдемо додому і вирішимо питання». (Моя інтуїція, мабуть, в той момент тихенько помирала)
Бігаючи між відділеннями, о дев’ятій вечора я передзвонюю додому. Син у трубці повідомляє: «Купили білу футболку, зараз тато клеїть жовтий картон, дядько Вова готує їсти, а дядько Влад сміється».
Ще через годину син каже, що вже лягає спати, а дядько Влад вирізав із картону велике жовте коло, малює на ньому очі, дядько Вова відкриває банку квашених огірків, а тато регоче і гикає.
О дванадцятій ночі телефоную знову. Чоловік каже, що друзі стомилися ліпити Колобка настільки, що вже сплять, але є нюанси…
Виявилося, що Колобка дядько Вова випадково приклеїв суперклеєм до білої футболки ще й косо. Коли дядько Влад віддирав цей витвір, футболка порвалася. Тому прикріпили коло медичним шовком до зеленої футболки огірка.
Але вийшло дуже гарно, каже чоловік, навіть не уявляю як. Ще Колобку вирізали тридцять зубів тепер він посміхається на всі три десятки, правда, на два зуба не вистачило білого картону.
(«Не страшно, сказала я, при такій кількості це ніхто не помітить»).
Отож я мала не хвилюватися, спокійно працювати, а у мого сина буде найкращий костюм. А хто це так голосно хропить? А це дядько Влад, який так ретельно вирізав зуби, що заснув просто на кріслі.
До самого ранку мене мучили неясні сумніви. Після зміни я влаштувала справжню істерику головлікарю, щоб відпустив на годину на ранок до сина.
Я трохи запізнилася. З актової зали лунав такий сміх, що сльози стояли в очах. Я заглянула в щілинку дверей…
Біля новорічної ялинки стрибав Колобок. Величезне жовте місяцеподібне обличчя на грудях сина сягало від підборіддя до колін. Очі того персонажа дивилися в різні боки. Три довгі шви з шовку над очима нагадували зморшки досвідченого життям Колобка.
Найбільше вражало відсутність двох зубів у його широкій посмішці. Бо то не вистачало двох передніх верхніх!
Перед нами був дуже літній, помятий, колишній Колобок, який знову виліз із пригод, з характерною яскравою салатною огірковою шапочкою з дротяним хвостиком на голові.
І тут син урочисто декламує: «Де ще ви такого, як я, побачите?…» (Продовження було про те, що тільки у казці й на новорічному ранку, та вже мало хто міг слухати далі) вихователька зі стогоном сіла навпочіпки, зал ридав від сміху
А я зрозуміла: коли дружба, гумор і трохи креативу зустрічаються разом, будь-яка халепа стає веселою пригодою. І часом важливі не ідеальні костюми, а щирість, підтримка близьких і радість життя.
