Кіт завжди спав із моєю дружиною. Він вперто притискався до неї спиною, а мене відсував усіма чотирма лапами. А вранці дивився нахабно й насмішкувато. Я обурювався, але нічого не міг вдіяти. Улюбленець, бачите. Лапочка та сонечко. Дружина сміялась, а мені було не до сміху.
Для цього самого «лапочки» смажилась свіженька рибка, з неї обережно вибирали кісточки, а золотиста смачна шкірочка складалась маленькою охайною гіркою біля теплих соковитих шматочків на його тарілочку. Кіт дивився на мене скоса з таким виглядом, ніби казав:
Бачиш, хто тут справжній господар? Ти ніщо, а я улюбленець.
Мені діставалися ті шматочки рибки, що не підійшли нашому розпещенцю. Словом, глузував він з мене як міг. Я ж іноді мстив по-дитячому то відсунув легенько від тарілки з рибою, то скину з дивану. У нас була справжня війна.
Часом у моїх хатніх капцях чи чоботах знаходились «міни уповільненої дії». А дружина лише сміялась:
Не треба його ображати! гладила вона свого сонячного Дмитрика, так ми його й називали.
Сірий котяра поглядав на мене зверхньо, нібито я йому просто заважаю. Я зітхав. Що вдієш? Дружина у мене одна, й тут сперечатися безглуздо доводилось миритися. Але того ранку
Того ранку, збираючись на роботу, я почув із передпокою відчайдушний зойк дружини. Кинувшись туди, я застав таку картину: шість кілограмів пухнастої люті, вистромлених кігтів і поганого настрою назустріч дружині як бик на червону хустину! Побачивши мене, Дмитрик скочив мені на груди і так відштовхнув, що я, вилетівши з коридору, гепнувся на підлогу. Підвівшись, схопив стілець, виставив уперед замість щита, взяв дружину за руку й потягнув у спальню. Кіт зіскакує, вдаряється лапкою об ніжку, жалібно кричить. Дуже голосно.
Проте це його не спинило. Він далі атакував нас, доки ми не зачинили двері до спальні. Довго ще ми притихли під крики й шипіння за дверима, а потім стали з аптечки обробляти свої подряпини спиртом і йодом. Дружина, стоячи у спальні, дзвонила на роботу й пояснювала, що наш кіт зірвався й подряпав нас так, що замість праці поїдемо в лікарню. Після неї дзвонив я, повторюючи слово в слово начальнику.
І раптом…
Земля здригнулася, будинок ніби зітхнув і хитнувся. На кухні тріснули й посипались шибки, у ванній луснуло зовнішнє вікно. Я впустив телефон із рук, у хаті запала гробова тиша. Забувши про кота, ми з дружиною вибігли на кухню й виглянули у вікно.
Перед будинком глибочезна вирва! Довкола уламки машини. Це був маленький фургон сусіда Андрія, той працював на газу й, видно, саме він рвонув. На стоянці перевернуті автівки, як черепахи безпорадно крутили колесами. Здалеку долинали сирени поліції й «швидкої».
Приголомшені, ми з дружиною повернулися до кота. А він сидів у куточку, тулячи до себе скривлену передню праву лапку й тихенько скиглив.
Віта гірко скрикнула й, підбігши, взяла Дмитрика на руки, пригорнула до себе. Я вийняв з кишені ключі від «Лади», і ми злетіли сходами, минаючи ліфт, стрибаючи по дві сходинки. Всі сім поверхів мчали мовчки.
Пробачте нам усі, хто постраждав від вибуху, але у нас було своє поранене «серце».
Наша машина стояла за домом, неушкоджена. Стрибнувши в неї, ми помчали до знайомого ветеринара. Мені йшли на душі коти шкребли, а з радіо саме лунала «Двоє в кафе» в виконанні ансамблю Державної телерадіокомпанії України.
За годину Віта вийшла з лікарні, обережно несучи Дмитрика із забинтованою лапкою він гордо показував її всім, хто чекав у черзі зі своїми улюбленцями. Почувши нашу історію, люди вставали з місць, гладили Дмитрика і хвалили за терпіння.
Повернувшись додому, дружина заходилася готувати для кота його улюблену рибку. Як завжди, дістала кісточки, склала в гірочку хрустку шкірочку. Мені ж лишилися рештки.
Кіт, кульгаючи на трьох лапах, підійшов до тарілки й спробував скривити презирливу гримасу. Вийшло тільки скривитися від болю. Я був зайнятий поспішав, та коли закінчив, підійшов до котячої тарілки й поклав у неї свою частину рибки, вже очищену.
Дмитрик здивовано підвів на мене очі, підняв хвору лапу до грудей, ледь чутно запитально нявкнув.
Я підняв його на руки, пригорнув до обличчя і прошепотів:
Може, я й невдаха. Та якщо в мене є така дружина й такий кіт, то я найщасливіший невдаха на світі. І поцілував його в шорстку мордочку.
Кіт тихцем муркнув й обережно штовхнув мене своєю великою головою в щоку. Я поставив його на підлогу, він, кривлячись від болю, почав їсти свою рибку, а ми з дружиною, обійнявшись, дивились на нього й посміхалися.
Відтоді кіт спить тільки зі мною. Він заглядає мені у вічі, а я прошу Господа тільки про одне: щоб нам ще довго бути разом: мені, їй і Дмитрику.
І більш нічого не треба.
Чесно слово.
Бо ось це і є справжнє українське щастя коли ті, кого любиш, поруч, і жодні негаразди не роз’єднають вас.
