Мій син має феноменальну память. Ще в дитячому садочку він умів напамять усі вірші та ролі на святкових ранках, тож до самого останнього моменту було незрозуміло, в якому ж костюмі він вийде на сцену дітки часто хворіють, а він підміняє кого потрібно, бо всі слова памятає.
Цього разу на новорічному святі пятирічному синові дісталася роль… огірочка.
Дізнавшись про це буквально напередодні свого чергування у лікарні, я швидко купила зелену футболочку, кольоровий картон і, захоплена цією ідеєю, всю ніч шила зелені шортики, а з картону клеїла салатову шапочку із чудовим хвостиком з дроту, обгорнутого зеленою тканиною.
На саме свято мусив іти татко відчуття довіри до цього було сумнівне, тому я зранку, перед його роботою, багаторазово повторила інструкції, як вдягати дитину і чіпляти шапочку.
Серед робочого дня мені телефонує вихователька й ледве не плаче: захворів головний герой, і завтра мій син буде… Колобком. На моє трохи приречене: «А може Колобок бути в костюмі огірка?» у слухавці пролунала багатозначна тиша…
Я тут же зателефонувала чоловікові на роботу й повідомила про цю несподівану подію. Щасливим голосом (я б мала насторожитися!), чоловік відповів, що все гаразд: він візьме з собою двох друзів-хірургів, а три хірурги то вже супер-команда! Вони, дуже кмітливі люди, навідаються до нас додому і все владнають. (Чуйка моя того дня явно хворіла!)
Бігаючи між палатами, о девятій вечора я подзвонила додому. Слухавку взяв син і повідомив, що купили білу футболку, татко клеїть жовтий картон, дядько Володимир варить вечерю, а дядько Владислав… сміється.
Ще через годину малий сказав, що вже лягає спати. Дядько Владислав, мовляв, вирізав з жовтого картону круг й малює на ньому очі, дядько Володимир відкриває банку домашніх квашених огірків, а тато ікає зі сміху.
Опівночі я знову подзвонила. Чоловік повідомив: дядько Володимир із дядьком Владиславом так стомилися, що вже сплять… І, кажуть, є нюанси.
Колобка, випадково, дядько Володимир приклеїв суперклеєм до білої футболки, та ще й криво. Коли дядько Владислав вирішив «врятувати ситуацію» й віддирав картон футболка порвалася. Тому вони пришили колобка хірургічним шовком до зеленої футболки огірка.
Але виглядало, запевняли, чудово (хоча я все ще не уявляла як саме). До того ж у колобка було аж тридцять зубів і він посміхався на всі 360 градусів, хоч на два зуби не вистачило білого картону.
(«Нічого страшного», втішала я себе, серед тридцяти два не будуть помітні).
Отже, можу не нервувати: працюю собі спокійно, а у сина буде найкращий костюм. І хто ж це так голосно хропе? Та це ж дядько Владислав, який так старанно вирізав картонні зуби, що заснув у кріслі!
Мене всю ніч мучили сумніви. Ледь здавши чергування, я влаштувала цілу виставу головному лікарю, щоб він відпустив мене хоч на годинку на ранок у садочок до сина.
Я трохи запізнилася… З зали чулося таке реготання впереміш із сльозами, що я боялась заходити. Відчинила двері…
Біля новорічної ялинки стрибав колобок. Величезне жовте місяцеподібне обличчя від підборіддя до колін займало всю груди сина. Очі були цілком розбіглися по різних сторонах, а три довгі горизонтальні шви над ними нагадували морщини життя перемученого колобка.
Особливо вражало, що в широко розкритому роті не вистачало двох передніх верхніх зубів! Колобок був такий собі життя його побило, гартований, колишній вязень… А родзинкою всіх старань трьох хірургів була весела салатова шапочка огірка з дротяним хвостиком у зеленому обтягу.
В цей момент син почав декламувати віршик: «Де ви ще такого побачите, як я?…»
(Було продовження, що тільки у казці й на новорічному ранку, але вже було не до слів…) вихователька із зітханням присіла навпочіпки, зал сміявся до сліз…
