Коли я нарешті згадала, що маю право на власне життя, моя донька назвала мене божевільною і заборонила бачитися з онукою.
Усе своє життя я віддала доньці, а потім — онучці. Та, здається, мої рідні забули, що я теж маю право на щось більше, ніж лише турбота про них. Я вийшла заміж дуже рано — у двадцять один. Мій чоловік, Богдан, був тихою, лагідною людиною, працьовитим, як бджола. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на пару тижнів — нібито хороший заробіток, перевезення вантажу до іншого міста.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося в тій дорозі. Просто одного дня мені подзвонили й сказали, що Богдана більше немає. Я залишилася сама з дворічною донечкою на руках, у повній самотності. Батьки чоловіка давно пішли з життя, а мої жили в іншій області. Я не розуміла, як вижити, як прогодувати дитину.
На щастя, після Богдана нам дісталася його однокімнатна квартира в Чернігові. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спочатку намагалася працювати репетитором вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає маленька дитина — було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Соломію. Як залишити дворічну дитину саму на цілий день? Мама одного разу приїхала, побачила мою розпач — і забрала Соломію до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові години, вела приватні уроки.
На вихідних я їздила до доньки. Кожний розставання розривав моє серце. Потім була черга в садочок — я хвилювалася, що знову доведеться сидіти на лікарняних, але, на щастя, донька росла міцною та рідко хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниці, блузи. Практично завжди працювала не на одній роботі, а на двох, а то й трьох. Та коли Соломія закінчила навчання і влаштувалася, я вперше зітхнула вільно. І водночас відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мала хапатися за всі підробітки. Організм уже почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт Мурчик. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не входило в її плани. Я почувалася покинутою. Усе змінилося з народженням онучки Марічки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Олега. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Соломія вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за малечею. Але не скаржилася — навпаки, я знову почувалася потрібною.
Цього року Марічка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку або ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Ярославом. Він теж гуляв з онуком. Ми розговорилися. Ярослав рано овдовів, як і я, і тепер допомагав доньці виховувати дитину.
Коли я дізналася Ярослава, ні на що не сподівалася. Жодного разу після смерті чоловіка я не була на побаченні, не святкувала нічого справді для себе. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онучки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Ярослав нагадав мені, що я ще жінка.
Перше повідомлення від нього з пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, на виставки. Я знову відчула смак життя.
Та, на жаль, моя донька сприйняла це з обраСоломія лише криво посміхнулася, коли побачила нас з Ярославом у кав’ярні, і з тих пір навіть не зателефонувала.
