Після виписки з пологового будинку батьки сказали: “Більше не розраховуйте на нас”. Але ми обрали любов, а не страх.
За професією я медсестра. З 1990 року працювала в обласному пологовому будинку Києва. Робота була важкою, зміни — виснажливими, але я завжди знала, навіщо стараюся: щоб одного дня самій стати матір’ю та зустріти свою дитину в цих стінах не як лікар, а як рідна мати.
Вагітність проходила спокійно. Усі аналізи показували, що дівчинка розвивається без ускладнень. Ми з чоловіком, Богданом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з донечкою — придбали ліжечко, одяг, усе для виписки. Рідні теж чекали на доповнення в родині. Найбільше хвилювався дід — обіцяв на виписку дорогий подарунок, дзвонив майже щодня: “Ну що, усе гаразд? Коли?”
Ми й гадки не мали, що після пологів наше життя зміниться назавжди. Усе, що здавалося надійним — розсиплеться, а любов пройде важке випробування.
Пологи пройшли швидко. Дівчинка народилася вагою 2 900, зростом 45 сантиметрів — маленька, та міцна. Мені відразу її показали, потім забрали на огляд. Трохи пізніше принесли на перше годування — вона ссала мляво, але я впоралася. Потім нас перевели у палату. За годину зайшли двоє лікарів: черговий акушер та неонатолог. Обличчя у них були напружені, погляд — співчутливий. Я відчула: щось не так.
Один із них тихо промовив:
— Оленко, у вашої доньки синдром Дауна. Ви медичний працівник, розумієте, що це — діагноз на все життя. Ми пропонуємо вам не гаяти час і оформити відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину.
Я завмерла. Перед очима попливлі стіни. Я відчула, як усе всередині обірвалося. І в той же час — як щось міцне, інстинктивне, піднялося в грудях: це моя донька. Моя. І я нікому її не віддам.
— Пробачте… — прошепотіла я, — але я мушу поговорити з чоловіком. Думаю, він скаже “ні”.
— Звичайно, подумайте. Коли приймете рішення, приходьте до нас у кабінет.
Після їхнього виходу донечка почала плакати. Її маленькі долоні тягнулися до мене. Я притиснула її до себе й у ту ж мить зрозуміла: без неї я не зможу жити.
Подзвонила чоловікові. За годину він вже стояв поруч. Ми разом увійшли до кабінета завідувачки. Йому також запропонували підписати відмову. Він мовчав. Потім підійшов до пеленального столика, подивився на малу і тихо сказав:
— Ми нічого не підписуватимемо. Ми забираємо доньку додому.
Ми назвали її Соломією. Ім’я спало на душу одразу — ніжне, світле, сильне.
Три дні потому до нашої палати поклали ще одну жінку. Їй було за тридцять, це була її п’ята вагітність. Вона з порогу сказала: “Дитину я залишу”. Коли їй повідомили, що у доньки синдром Дауна, вона навіть не здригнулася. Просто відповіла: “Оформляйте відмову. І грудьми годувати не збираюся”.
Я не витримала. Попросила у медсестри дозвіл погодувати дівчинку. Вона принесла її. Коли я взяла цю крихту на руки, серце стиснулося — вона була такою беззахисною, тихенькою, ніби все розуміла.
Подзвонила чоловікові. Він мовчав, потім промовив: “Якщо хочеш — давай заберемо і її. Нехай у Соломії буде сестра”.
Я знову пішла до завідувачки. Сказала, що готові взяти другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, уся лікарня обійняла мене зі словами: “Ви — наша героїня”.
Ми залишилися ще на тиждень — чекали, поки відпаде залишок пуповини у другої дівчинки. Ми назвали її Даринкою.
День виписки став найщасливішим у нашому житті. Ми вийшли з пологового будинку не з однією, а з двома дітьми. В одному візку — Соломія, в іншому — Даринка. Обидві — наші. Обидві — любі.
Але цей світлий день не всім приніс радість. Коли ми розповіли батькам, що взяли двох дівчаток, одна з яких — прийомна, реакція була крижаною. Мої батьки, а особливо свекор з свекрухою, заявили:
— Ми не збираємося з вами більше спілкуватися. Ви зробили свій вибір — справляйтеся самі. Допомоги від нас не чекайте!
І справді — ані дзвінка, ані копійки допомоги. Ми залишилися самотні.
Це були важкі роки. І безсонні ночі, і хвороби, і втома. Але все це того варте. Ми любили своїх доньок, як нікого в житті. Вони росли дружніми, веселими, розумними. У шість років вони знали абетку, намагалися читати самостійно. Єдине — нам довелося переїхати ближче до спеціалізованої школи, щоб забезпечити Соломії кращі умови.
Батьки згодом усвідомили, що були неправі. Почали поступово приїжджати. Дівчатка обожнювали гостей, тішилися кожній зустрічі.
Ми не тримали зла. Ми обрали любов, а не страх. І ми ні на мить про це не пошкодували.
