Мене звати Ганна Миколаївна, мені шістдесят два, і я хочу розповісти про те, у що сама довго не могла повірити. Про те, що досі не дає мені спокою. Про те, що я ховаю глибоко всередині — через страх осуду, через страх втратити зв’язок з донькою, і… через сором за саму себе.
Моя єдина донька Марічка вже шість років живе в Австрії. Поїхала туди на навчання, а там зустріла свого майбутнього чоловіка — австрійця. Незабаром вони одружилися. Я, на жаль, не змогла потрапити на весілля — і через проблеми зі здоров’ям, і через візи, і — чесно кажучи — через гроші. Ми довго чекали на зустріч, але навіть коли у Марічки народився син, мій онук, приїхати відразу вийшло — документи, карантини, сотні кілометрів…
Внука, якого в Австрії звуть Маттіаса, а в нас би назвали Матвійком, я вперше побачила лише через два роки після його народження. Уявіть: перший онук, довгоочікуваний, рідний! Я стільки разів уявляла цю зустріч: як пригорну його, як сльози щастя покотяться по щоках, як він цікаво торкатиметься моїх сивих кучер, а я сміятимусь і гладитиму його маленьке чоло…
Але реальність виявилася зовсім іншою. Від моменту, коли я вперше обійняла онука, я відчувала лише розгубленість. Холод. Пустоту. Він тягнув до мене рученята, як до тітоньки, але в моєму серці не було ні тепла, ні ніжності, ні тієї любови, про яку так багато пишуть. Я старалася — посміхалася, гралася, пекла вареники. Але все це було наче за сценарієм, без щирості, без справжнього відгуку. Я почувалася, наче граю роль доброї бабусі у чужій виставі.
«Це пройде», — потішала я себе. «Він же ще дуже малий, просто потрібен час». Але дні минали, а нічого не мінялося. Я залишалася такою ж холодною і розгубленою. Інколи ловила себе на жахливій думці: якби це була дитина сусідки, я б поводилася так само. Невже я така безсердечна? Що зі мною не так?
Коли донька з чоловіком і сином повернулися до Австрії, я відчула… полегшення. І одразу ж — дикий сором. Як так? Це ж мій онук! Плід любові моєї Марічки. Хіба я маю право так почуватися? Адже я мріяла стати бабусею, в’язала панчішки ще до його народження, уявляла, як годуватиму його солодощами, читатиму казки, водитиму за ручку в парк…
А зараз я не знаю, як жити з цим відчуттям пустоти. Я не наважуюся розповісти про це Марічці — вона точно не зрозуміє. Для неї це буде зрада. Та й як таке сказати? Що я не люблю її сина, свого онука? Просто не відчуваю зв’язку. Наче ми з різних світів, і наша ниточка десь розірвалася, навіть не встигнувши зав’язатися.
А нещодавно вона подзвонила й радісно сказала, що на Трійцю вони знову приїдуть. Просила придумати, куди підемо гуляти, розповідала, що Маттіас вже трохи говорить українською і вивчив для мене віршик… А я лише кЯ лише клепала обличчям “щасливої бабусі” та приховувала, як серце стискає холодний жмут, бо хіба можна зізнатися, що найбільше за все зараз я хочу, щоб ці свята вже закінчилися.
