Мене звати Галина Василівна, мені шістдесят три, і я хочу розповісти про те, у що сама довго не могла повірити. Про те, що досі мене гризе. Про те, що я ховаю глибоко всередині, боячись осуду, страху втратити зв’язок із донькою та… сорому за саму себе.
Моя єдина донька Соломія вже п’ять років живе в Польщі. Вона поїхала туди на навчання, а незабаром зустріла свого майбутнього чоловіка — поляка, з яким незабаром одружилась. Я, на жаль, не змогла приїхати на весілля — і через здоров’я, і через візи, і, чесно кажучи, фінанси теж були не ахті. Ми довго чекали зустрічі, але навіть коли у Соломії народився син, мій онук, відразу приїхати не вийшло — документи, карантини, тисячі кілометрів…
Онука, Богдана (у них його називають Богуслав), я вперше побачила лише через два роки після його народження. Уявіть: перший онук, довгоочікуваний, рідний! Скільки разів я уявляла цю зустріч — як притисну його до себе, як сльози щастя побіжать по щоках, як він цікаво торкатиметься моїх сідих кіс, а я сміятимусь і гладитиму його маленьке чоло…
Але реальність виявилась зовсім іншою. З моменту, коли я вперше обняла онука, я відчувала лише розгубленість. Холод. Порожнечу. Він тягнув до мене ручки, як до тітоньки, але в моєму серці не прокинулось ні тепла, ні ніжності, ні тієї любові, про яку так багато пишуть. Я старалася з усіх сил — посміхалась, грала, пекла вареники. Але все це було наче автоматично, без щирості, без відгуку в душі. Так, ніби я граю роль у чужій виставі.
«Це минеться», — заспокоювала я себе. «Він же ще зовсім малий, просто потрібно більше часу, більше спілкування». Але дні минали, а нічого не змінювалось. Я залишалася такою ж холодною й розгубленою. Іноді ловила себе на жахливій думці: якби це була дитина сусідки, я б поводилась так само. Невже я така бездушна? Що зі мною не так?
Коли донька з чоловіком і сином повернулись до Польщі, я відчула… полегшення. І одразу ж — дику провину. Як так? Це ж мій онук! Плід любові моєї Соломії. Хіба я маю право так почуватись? Адже я мріяла стати бабусею, в’язала панчішки ще до його народження, уявляла, як буду його пестити, розповідати казки, водити за ручку в парк…
А тепер я не знаю, як жити з цією порожнечею. Я не наважуюсь розповісти про це Соломії — вона точно не зрозуміє. Для неї це буде зрада. Та й як таке сказати? Що я не люблю її сина, свого онука? Просто не відчуваю до нього зв’язку. Наче ми з різних світів, і нитка між нами десь перервалась, навіть не почавшись.
А отьож вона подзвонила кілька днів тому й сказала, що на Великдень вони знову приїдуть. Голос був радісний, вона просила придумати, куди підемо гуляти, розповідала, що Богдан вже трохи вчиться говорити українською і буде розказувати мені віршики… А я лише ківала й відчувала, як серце падає у прірву тривоги.
Як мені знову одягнути маску доброї бабусі? Як прикидатись, що я щаслива, якщо всередині — зовсім навпаки? Може, я просто стара й серце в мене закам’яніло? А може, я так і не змогла пробачити доньці її від’їзд, її шлюб з іноземцем, її нове життя, де для мене, можливо, вже немає місця?..
Я не знаю. Я лише дуже хочу зрозуміти — чи можна навчитись любити свого онука? Чи це почуття має бути відразу, йти з серця? Чого воно в мене нема? Що я роблю не так? Може, я просто не створена для цієї ролі? Чи може, цей біль через розлуку з донькою перетворився на байдужість до її дитини?
Звертаюсь до тих, хто відчував щось подібне. Були у вас випадки, коли любов до онука чи онуки не приходила відразу? І якщо так — коли вона все-таки прокидалась? Що ви робили, щоб розтопити в собі лід?
Мені дуже важко про це писати. Але я не хочу до кінця життя бути ненастоящою. Хочу бути справжньою бабусею. Хочу любити. Хочу відчувати. Хочу, щоб мій онук одного дня з гордістю сказав друзям: «А в мене є бабуся. Найдобріша та найулюбленіша». А поки що я не знаю, як до цього дійти…
