Щоденниковий запис Соломії:
Ніхто в селі не тямив, чому Соломії так не щастить з коханням. Дівчина ж справна, всі хвали, розумна, вроди гарної. І робота у неї гідна ветлікар у великому фермерському господарстві. Мабуть, справа в тому, що вона не місцева. Та й, чесно кажучи, Соломія відрізнялася від сусідських жінок.
Якби Соломія свою корону трішки спустила, дивись, й чоловічок у хаті з’явився б. Звісно, добрих тепер днем з вогнем не знайдеш, але хоч якась мужицька присутність, започаткувала розмову Ониськівна, коли баби вечором зібралися на призьбі. Вона завжди перша обговорювала достоїнства й хиби селян. У селі всі новини дізнавалася раніше, ніж вони траплялися.
Та в неї завжди був супротивник Мар’янківна. Дружили вони з молодості й стільки ж часу сперечалися. Якщо Мар’янківна казала “біле”, то Ониськівна з піною рота доводила, що воно “чорне”.
Старушки миттєво повернулись до Мар’янківни, чекаючи нової комедійної сцени. Вона не змусила себе довго чекати.
Та що це за новини такі? Щоби в хаті смерділо брудними шкарпетками, треба через себе переступити. Ні, баби, ви її послухайте! Нічого від чоловіка не треба, хай тільки сморід розносить, а працювати жінка буде. Фе, краще вже з короною ходити!
Ониськівна аж почервоніла.
Та що ти верзеш, не розуміючи? Бабі належить з чоловіком жити! Щоб мужик у хаті був!
Ні, поясни мені навіщо? Сама ж кажеш, мужики лиш залишкові залишились! Навіщо він потрібен? Доглядати його?
Ониськівна не витримала, схопилась.
От тобі й дура-баба! А дитину народити треба?
Це в тебе дура-баба! Дитину народиш, а потім цього так званого мужика ціле життя таскатимеш на собі! Чи не легше до міста поїхати, знайти гарного, вдалого, та й зачати цю саму дитину? А не годувати дармоїда-пияку, а жити на власну втіху?
Баби ахнули. Найзапекліші суперечки у подруг виникали саме через моральні питання. Колись так посварились, що місяць не розмовляли. Навіть на призьбу не виходили. Старушкам тоді нудно до неподобства було. А справа в тому, що у Ониськівни був один чоловік, якого вона вже двадцять років тому поховала, а у Мар’янківни троє, і тепер до неї нашльовувався Василь-муляр, пропонуючи господарство об’єднати. Мар’янківні самій за сімдесят, а колишньому мулярові трохи не вісімдесят і нічого.
Ось чого погляди подруг на цю справу завжди розходились.
І цього разу все мало скінчитися жахливою сваркою, якби поряд раптом не з’явився предмет обговорення.
Здоровенькі були, дівчатка!
Соломія зупинилась, посміхаючись до старушок.
Здоровенькі, Соломійко! Невже з міста?
З міста, Мар’янківно. Я, доречі, привезла краплі від бліх, тож скажіть, у кого кішки дряпаються, зателефоную, накрапаю.
Ой, Соломіє, у котярів бліхи мусять бути!
Та годі вам, Ониськівно. Тепер такі краплі раз накрапав, і півроку можна свого кучерявого з ліжка не ганяти.
Тут знову вступила Мар’янківна. Презренно глянувши на подругу, мовила:
Соломійко, дякую, заходь до мене. Я, на відміну від деяких зацькованих людей, що живуть у минулому столітті, розумію, як це корисно. А на таких не звертай уваги, не дивуюся, якщо вони й миються в лазні золею.
І Мар’янківна затряслась дрібною дрожю від сміху. А Ониськівна аж почервоніла з люті.
Соломія посміхалася. За шість років у селі вона звикла, що особистого життя тут нема й бути не
Вже зовсім стемніло, а Ніна, сидячи на призьбі і почуваючи легкий вечірній колаж, відчувала глибокий спокій адже щастя давно було поруч, не в шлюбних паперах, а в цьому теплі, в покусі її любимців по двору та вільності, що цінує кожна справжня козачка.
