Ціна однієї сховки: як Петро мало не залишився без дружини
Оля вийшла у двір розвісити випране білизну. День видався ясним, сонце гріло по-літньому, і все швидко висихало. Вона звично глянула через тин — у двір до сусідів. Там, метушився з кута в кут, нервувато щось шукав Петро, їхній сусід. Він заглядав під ґанок, шарив у коморі, оглядав під лавою.
— Петре, що ти там загубив? Вчорашній сон? — з усмішкою пожартувала Оля.
Та чоловік навіть не обернувся, махнув рукою і зник у хаті. Оля знизала плечима і вже хотіла йти назад, коли двері раптом розчинилися, і в хату вбігла заплакана Наталя — дружина Петра.
— Наталю, що сталося?! — схвильовано підбігла Оля.
— Як він міг? — повторювала сусідка, не стримуючи сліз. — Як він взагалі міг так подумати?!
Оля збентежено гладила подругу по плечу, але нічого не розуміла. У цих двох завжди була ідилія — ніяких сварок, лише квітучі клумби та запах свіжого хліба з вікна.
Петро з Наталею жили у приватному будинку в передмісті Полтави. Хата — як з листівки: літом у квітах, зимою — акуратно розчищені доріжки. Донька вже заміжня, син Іван закінчує технікум. Петро працював інженером, Наталя — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Оля та Микола — давно з ними дружили, разом святкували, допомагали одне одному.
Була в Петра одна звичка: він обожував робити сховки. Гроші ховав у різних місцях: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у бесідці. Не тому що ховав — просто так спокійніше. А потім забував, де сховав, і починав пошуки.
Наталя знала про це. Колись, у молодості, лаялася, а потім змирилась — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо знаходила. Двадцять п’ять років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Оля знову побачила Петра, як той бігав по двору і шукав свою чергову «скарбничку». Вона, сміючись, жартнула:
— Знову сховку загубив, дурнику?
Та не минуло й півгодини, як у її хату влетіла Наталя з червоними від сліз очима. Посадивши сусідку, Оля налила чаю, поставила печиво.
— Уяви, — схлипуючи, вимовила Наталя, — він звинуватив мене, що я вкрала його гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Петро! Той самий, що завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ніколи не торкалася його сховок, хоч сто разів на них натикалась!
Оля ахнула. Такого від Петра не чекала. Наталя — тиха, добра, турботлива жінка. Її образити — все одно, що плюнути у святе.
— Наталечко, не беріть до серця. Він сам знайде свою «сховку» і приповзе на колінах.
— А мені не треба! Через тиждень у мене відпустка — поїду до мами в село. І не повернуся! Хай живе сам — зі своїми грішми!
Тим часом Петро бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Заглянув у магазин — там працювала Світла, подруга Наталі.
— Світ, Наталя не заходила?
— Ні, не бачила. Що, господарку загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Петро пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван йшов із Яриною — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Ярино, день народження? — спитав Петро, згадавши, що нещодавно син просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері ідемо з друзями в кафе, — радісно відповіла дівчина.
Петро посміхнувся, але в душі защеміло. Він точно не давав синові грошей. Звідки букет?
Подзвонив синові:
— Ване, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я вчора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя сховка. Хотів потім сказати…
Петро замовк. Від сорому й полегшення стиснув телефон:
— Ну добре, сину… Бережи Ярину.
Тепер головне — знайти Наталю. І попросити вибачення.
Заглянув до сусідів. Микола лагодив калітку, побачив Петра — засміявся:
— Ну і наробив ти, брате. Наталя у нас, Оля її заспокоює. Подумай лише, назвати дружину злодійкою. Тобі ще пощастилоПетро глибоко зітхнув, крокнув до Наталі і, дивлячись їй у вічі, прошепотів: «Прости мене, кохана, без тебе мій дім — пустка».
