НІБИ ПТАХ НА ПРИМАНКУ
Дівчата, заміж треба виходити раз і назавжди. До останнього подиху залишатися разом із коханим чоловіком. Не треба мандрувати світом у пошуках своєї половинки, інакше залишишся надгризеним яблуком. Чужий чоловік заборонене. Навіть і не думайте починати з ним стосунки. Мовляв, трохи «порулю» і піде. В обрив полетите обидва, а щастя все одно обійде стороною.
Мої батьки разом уже пятдесят років. Вони для мене живий приклад. Я з дитинства собі постановила: знайду свою долю й буду її берегти більше за себе, так розповідав я в компанії друзів, коли мені виповнилося двадцять. Розуму мені додала бабуся. Її словам я довіряв без жодних сумнівів.
Друзі тільки сміялися:
Не сміши, Олеже. Якщо закохаєшся у жонатого ще побачимо, як ти від нього відмовишся…
Тільки я хлопцям не розповів, що мама старшу сестру Ярину народила до шлюбу батько тоді був десь далеко. То був незмиваний сором на все село. Через пять років я вже народився у зареєстрованому шлюбі. Батько безтямно закохався в маму, і разом вони пройшли все життя. Оскільки у рідному селі залишитися було соромно, довелося переїхати в місто. Тож і сам я з малечку собі памятав: ніяких шлюбів на стороні та позашлюбних дітей.
Але доля підготувала для мене свій сценарій.
З Яриною ми ніколи не знаходили спільної мови. Їй завжди здавалось, що батьки більше мене люблять, шанують, ніж її. Вічна була заздрість. У нас з Яриною таке негласне змагання: хто з нас виборить більше батьківської любові. Дитячі дурниці.
Із Богданою познайомився на танцях у Будинку культури. Я був студентом-курсантом, вона медсестрою. Вечірка, музика, перша симпатія і через місяць ми розписалися. Щастя було через край. Я біг за Богданою, ніби той птах на приманку.
Після випуску з університету, ми з Богданою поїхали разом у військове містечко на Донеччині. Далеко від отчого дому. Дуже швидко почалися сварки, непорозуміння. Порадитись нема з ким, плакатися також мама в іншій країні.
Народилася у нас Таня. На дворі стояли буремні 90-ті Повна нестабільність. Богдана звільнилася та почала випивати. Спершу я шкодував дружину, підбадьорював: все налагодиться, треба потерпіти.
Богдана слухала, ніби, краєм вуха:
Олеже, я все розумію, але не можу зупинитись. Випю і всі біди ніби зникають.
Потім Богдана без причини стала зникати з дому. То на кілька днів, то на місяць. Одного разу повернулася через місяць принесла валізу, набиту гривневими купюрами.
Де ти стільки взяла? питаю насторожено.
Яка різниця, Олеже? Бери, трать. Ще принесу! гордо відповіла вона.
Я сховав ту валізу подалі. Грошей тих не чіпав лячно було.
Богдана знову зникла. Зявилася через пів року. Худюща, зла, з порожнім поглядом.
Олеже, знімай золоті ланцюжки я маю борг серйозним людям, дивилася спідлоба.
Це подарунок від моїх батьків! Не віддам. Що з тобою відбувається? Де ти ходиш? У тебе ж сімя, кричу розпачливо.
Не кричи! Тут не все так просто То ти допоможеш мені, чоловік? почала наближатися.
Злякавшись, я виніс їй ту валізу:
Бери свої гроші. Ми з Танею й так проживемо.
Відкрила рахує:
Брав звідси?
Ані копійки. Це не наші гроші…
Все одно замало, зітхнула вона. Добре, щось додумаю.
Богдана провела зі мною пристрасну ніч. Я її любив, жалів, пробачав усе. Вранці вона збиралася йти.
Надовго, Богдано? питаю з тривогою.
Не знаю, Олеже. Чекай, поцілувала й зачинила за собою двері…
І я чекав. Рік, другий
На роботі до мене почала заходити лікарка. Ганна була заміжня. Це мене зупиняло. Ну й що з того, що я ніби одружений, якщо Богдану не бачив уже два роки. Ні листів, ні дзвінків.
Наближався Новий рік. Всюди метушня, ялинки, пахло мандаринами.
Дзвінок у двері. Богдана повернулась.
Кинувся до неї, обійняв від щастя:
Нарешті, кохана! Де ж ти була?
Зупинись, Олеже Нам треба швидко розлучитися. У мене народився син. Не хочу, щоб він виростав без батька, несміливо сказала вона.
Відчув, як під ногами почала хитатися земля. Від зруйнованого кохання лишився лише жар під попелом. Але, мабуть, так мало бути.
Гаразд, Богдано. Як кажуть, розлиту воду не збереш. Я не стану тебе тримати. Після свят подамо на розлучення. Все життя з ніг на голову перевернулося.
Таню не хочеш побачити? Вона у подруги. Якщо почекаєш покличу. Твоя дочка залишиться без батька.
Пробач, Олеже, поспішаю. Іншим разом обійму Таню, і пішла
Іншого разу вже не було. Богдана більше ніколи не побачила нашу дочку. Ми стали чужими.
Ганна, відчувши мою самотність, захопила мене у вир кохання. І вже було байдуже, що вона давно одружена. Заборони стерлися.
Ганна гарно залицялася, не можна було встояти перед її чарівністю. Наш роман тривав три роки. Вона навіть запропонувала одружитися.
Ні, Ганно. Не можна будувати щастя на сльозах твоєї дружини й доньки. В нас із тобою різні шляхи, горло стискало від слів.
Та я все ж зупинив це безумство. Довелося перейти працювати до іншої лікарні. Щоб очі не бачили то й серце забуде.
Моїм порятунком став Василь.
Він сам виховував сина. Колишня дружина залишила йому Дениса й пішла до нового чоловіка. Василь лікувався у моїй лікарні так і познайомились.
Василь весь час жартував, піднімав настрій та й докотився жартами до справжнього кохання.
Денису було сім, а моїй Тані вісім. Ми з Василем були неначе під щасливою зорею. Усе складалося, діти росли, турботи додавалися але ми з Василем все ділили разом, не було між нами таємниць. Мені пощастило вдруге в житті з чоловіком. Я його, як око, бережу. Василь моє світло.
Разом вже тридцять літ
Нещодавно Богдана подзвонила до мами:
Такої жінки, як Оля, мені на світі не зустрічалосяЧасом, коли вийду під зоряне небо ввечері, ловлю себе на думці: якби ж та двадцятирічна я могла побачити це життя наперед чи зробила б щось інакше? Мабуть, ні. Бо все, що траплялось і біль, і помилки, і розгубленість було потрібно, щоби я навчилась знову довіряти любові. Не тій ідеальній, про яку мріють у дитинстві, а справжній, з людськими слабостями, підтримкою, радістю в дрібницях.
Тепер, коли наші діти вечорами сперечаються на кухні про важливі справи, а Василь сміється, заколихуючи мене у своїх обіймах, я розумію: немає нічого ціннішого за другий шанс. За те, що відпустила старий біль, як відлітає зранена пташина, і впустила у серце новий світ, повний надій.
В житті чимало доріг, іноді вони несподівано рвуться, стають обривистими. Але попри всі зради, розчарування й втрати, щаслива доля таки знаходить кожного треба лише повірити і не боятись розправити крила.
