Багато літ тому, коли ще по Києву нагрівав бруківку теплий полуденний сонячний вітер, а каштани сипали білими гронами у сквери, був у нас добрий хлопець Сергій Ярошенко. Сергій тоді тільки-но закінчив університет на Михайлівській, починав працювати у банку на Подолі й жив сам-один у маленькій квартирці на Лукянівці. Сергій був романтик усе любив робити по-людськи. От і цього разу, коли зібрався на побачення з чарівною дівчиною, вирішив не скупитися: купив в одному з найстаріших квіткових магазинчиків, що під каштанами біля Золотих воріт, розкішний букет. Від усіх тих герберів і троянд навіть у продавчині Ганни очі розбігалися.
Стояв Сергій, тримаючи букет із рожево-білих герберів, поміж шумуючого народу біля нового міського фонтану, що то його нещодавно поставили на Майдані. Радів, дивився, як хлопчики кидають монети у воду, думав собі про життя. Але Лілії ніде не було видно. Дістав мобільник, набрав її номер мовчанка. Набрав іще раз, а тоді, коли вже зневірився, почув її голос:
Я вже чекаю, ти де?
Я на місці, біля фонтану! вигукнув він радісно.
Все між нами скінчено, Сергію, сказала вона тихо, але твердо.
Чому ж? Через що? здивувався він.
Через цей букет! відмовила Лілія. Сергій зовсім нічого не розумів…
Згадалося Сергію, як блукав він квітковим магазином, де поруч купували букети мами для дочок та подруги одна одній. Троянди бордові, жоржини зоряні, білі лілії, у вазах, у горщиках, у яскравих папірцях, на будь-який смак. Тільки Сергій ніяк не міг згадати, що ж колись розповідала йому Лілія про улюблені квіти. В тій розмові вона багато сміялася, а він, зачарований, тільки кивав, милувався її пишною косою, добрим поглядом, щирою усмішкою, ямочками на щоках. Може, так воно і воно любов виникає?
В голові у Сергія закрутилася думка: Хіба важливо, які саме квіти? Адже вечір обіцяв бути прекрасним!. Продавчиня, жінка з досвідом, вже стомилася чекати, поки хлопець визначиться. Нарешті, прислухавшись до її поради про особливий сорт гербери, Сергій ухопив букет та поспішив на побачення. Та ще й мама з рідного села під Києвом наполегливо дзвонила: чи приїде на вихідні? Бабуся, мовляв, чекає, все виглядає у вікно.
Не сердься, мамо, маю справи, сказав він.
Сергій любив маму й бабусю, але в той день його думки були зовсім про інше. Якщо гарно мине зустріч із Лілією, завтра можна буде запросити її до Пущі-Водиці, на базу відпочинку, посмажити шашлик, на озеро подивитись. Аби ж тільки згадати, які ж квіти вона любить!
Здається, колись щось говорила про те, що троянди колючі… отож і вирішив букет з герберів подарувати.
Часу було обмаль, Сергія затримало керівництво на роботі: позапланова нарада, навіть здалося, що може отримати підвищення. Подзвонив Лілії, попередив, що затримається. Під час наради мама знов дзвонила, але він не міг відповісти.
Коли, нарешті, вирвався, поспіхом рушив до фонтану на Майдані гербери міцно стиснуті у руках. Лілії не було. Сергій прилаштувався на лавочці очікувати. Чи, може, і вона затрималася? Минуло хвилин десять, і він знову подзвонив Лілії. Цього разу вона відповіла:
Я сиджу навпроти, у кафе. На другому поверсі, її голос був холодний.
Я не бачу тебе, спустишся?
Ти спізнився, відрізала вона.
Ліліє, вибач, попросив він, мене начальство затримало!
І квіти… Ти навіть не памятаєш, які я люблю!
Просто не було троянд! розгубився Сергій.
А ти не памятаєш, що я з дитинства обожнюю троянди? Я тобі таке розповідала…
Я зараз виправлюсь
Сергій поспішив до кафе. Лілія сиділа край вікна, відвернувшись, у чорній вишитій сукні. Він нечутно поклав букет на стіл. Вона й не подивилася на нього.
Сергій, відчуваючи вину, застосував всю свою чарівність, щоб виправдатися. Розповідав, як готувався до зустрічі, як вибирав кожну квітку, як квапився. Лілія наче розтанула. Посміхнулася, вони разом випили по філіжанці кави. Вже збиралися йти, коли приязна молода офіціантка наздогнала їх:
Забули букет!
Залиште собі, сказав Сергій і підморгнув.
Офіціантка почервоніла, але щиро зраділа. Лілія знову похмурилась.
Ліліє, я щойно придбаю тобі цілий оберемок троянд!
Не треба… Досить вже квітів на сьогодні, ледве посміхнулася вона.
Вони вийшли східцями з кафе. Сергій ішов кілька кроків позаду Лілії. Дзвонила мама.
Мабуть, знову не вчасно? сказала вона вибачливо.
Саме вчасно, мамо. Завтра приїду до села. Обіцяю.
Цього вечора вони з Лілією майже не говорили. Сергій зрозумів більшої зустрічі не буде. І вже завтра він їхав знайомими полями по дорозі у Гостомель. Ліворуч і праворуч суцільно квітучі лани, жито колоситься, мак червоніє поміж зеленого, а сині ромашки веселяться на вітрі.
Сергій вийшов просто у квітуче море, збирав найкращі польові квіти. Він сердечно знав от на цей раз не помилиться, ці квіти для найрідніших жінок! Назбирав букет, поділив на дві частини, і вже на порозі у хаті посеред старого саду бабуся підводять очі й радіє, тримає букет в обіймах, а мама засипає поцілунками.
Бабуся ледве тримає букет тремтячими руками, обличчячко світиться щастям. Вона занурює обличчя у пахучі маківки, вдихає аромати юності і враз стає молодшою душею. Памятає, як хлопець дарував їй колись квіти під лісом, як тато вязав польові вінки на голівку.
Стривай, Сергію, дай води криничної, вазу велику підійми… А сюди, на зараз, постав, очима милуватимусь…
Сергій сів біля бабусі, притулився, як у дитинстві. А вона, боячись помяти квіти, обережно гладила його по голові. І думав наш Сергій, що обовязково ще знайде свою справжню дівчину таку, яка любитиме від щирого серця, як любили один одного дід із бабусею. Головне не забути головного.
Бо є мільйони польових квітів під нашим щедрим небом, але ті, що зібрані з любовю, найцінніші у світі.
