Втомився від тещі та дружини
Тієї вечірньої пори до мене прийшов наймовчазніший та найтерплячіший чоловік нашого села Степан Демчук. Є такі люди мов із кременю зроблені. Ставний, міцний, руки мов граблі в мозолях, на долонях сліди важкої праці, а в очах тиха глибина, чиста і темна, як лісове озеро. Степан ніколи не скаржився, зайвого слова не скаже. Що не трапиться чи хату комусь латати, чи дрова самотній бабусі нарубати він завжди перший. Мовчки зробить, мовчки кивне й піде.
А тут приходить Господи, досі бачу його. Двері в мій фельдшерський пункт відчиняються ледве чутно, мов вітер із лісу проскочив. Стоїть на порозі, руками теребить свою стару шапку, а очі в підлогу втупив. Пальто все в росі, а на чоботах глина з грудками. Такий згорблений, надломлений аж серце защеміло.
Заходь, Степку, чого на порозі завмер? кличу його по-доброму, а сама вже чайку з мятою нагріваю. Бо знаю, що деякі болі не ліками серцем треба лікувати, і добрим словом, і гарячим чаєм.
Степан зайшов, сів на край кушетки голови не підняв. Мовчить. Тільки чути, як годинник на стіні цокає: раз, два, раз, два Від нього тиша, що слова не потрібно важча за крик. В ній щось є таке, чим усе в хаті наповнюється. Я дала йому гарячого чаю, в руки вклала, щоб хоч трохи зігрівся а пальці ледь не крижані.
Він обійняв стакан, до губ підніс, а руки так трусяться, що чай ледве не розливається. І тут бачу: по щоці, по неголеній, загорілій, скотилася одна чоловіча, важка, сльоза. За нею ще одна Він не схлипує, не ридає просто сидить, і мовчки сльози котяться, ховаючись у щетині.
Іду я від них, Парасю, видихає ледве чутно. Кінець. Не витримую більше. Сил не маю.
Я обережно присіла поруч, долонею накрила його руку, шершаву, мозолисту. Рука здригнулася, але не відсмикнув.
Від кого йдеш, Степане?
Від своїх бабів, буркнув глухо. Від Маряни, від тещі Олени Іванівни Зїли вони мене, Парасю. Щодня гудять. Що не зроблю все не так. Борщ зварю пересолив, картоплю не туди нарізав. Полицю прибю крива, у інших чоловіки то чоловіки, а ти якась біда. Грядку перекопаю недостатньо, буряни залишив. І так день у день, рік у рік. Ні доброго слова, ні приємного погляду. Тільки колючки, як від кропиви.
Помовчав, зробив ковток чаю.
Я ж, Парасю, не панич який. Розумію час важкий. Маряна з ранку й до ночі на фермі, змучена. Теща, Олена Іванівна, ноги болять, майже не ходить, від безсилля й сердита. Я все розумію. Терплю. Устаю раніше всіх, піч розтоплю, води наносю, худобу впорядкую. Потім на роботу. Ввечері приходжу все одно невдоволені. Скажеш щось обережно скандал на три дні. Помовчиш знову зле. Чого мовчиш, німий, чи щось задумав? А душа, Парасю, не з сталі. І вона втомлюється.
Далі він дивився кудись у полумя плитки, і все казав, і казав Наче прорвалися всі греблі. Розповідав, як тижнями з ним не говорять. Як шепочуться за спиною. Як найбільшу банку вишневого варення ховають для себе. Як на день народження Маряні купив за премію шаль шерстяну а вона шбурнула її в скриню: Краще б собі чоботи купив, ніби жебрак ходиш.
Дивлюсь на нього, такого сильного, що й ведмедя подужає, а переді мною він мов побите цуценя, плаче беззвучно. Така туга на серці, сльози душать за нього.
Я ж сам цю хату вибудував, стиха каже. Кожну дошку памятаю. Думав, гніздо буде, сімю збережу… А вийшла клітка. Та ще й птахи в ній злі. Сьогодні от теща зранку почала: Двері скриплять, спати не дають. Не чоловік, а недотепа. Взяв сокиру думаю, зараз піду петлю поправлю. Стою коло груші вже геть чорна думка лізе Ледве відігнав. Зібрав в торбу окраєць хліба і до тебе, Парасю. Десь заночую, а зранку до станції, і хай очі куди несуть. Нехай живуть без мене. Може, тоді хоч слово добре скажуть Коли вже пізно буде.
Ось тут я зрозуміла, що все серйозно. Це не просто втома це крик душі на краю безодні. Йому зараз не можна дати піти.
Так, Демчук! кажу суворо. Сльози витер. Збирається він, бач, тікати. А ти подумав, як без тебе тут буде? Маряна сама все потягне? Теща з хворими ногами кому потрібна? Ти за них відповідаєш.
А за мене хто відповідає, Парасю? сумно всміхнувся. Хто про мене подбає?
Я подбаю, відповіла впевнено. Я тебе вилікую. У тебе не простий недуг душа втомилась. І лікується це по-особливому. Послухай уважно: зараз ідеш додому. Мовчки. На всі їх уїдливості мовчи. В очі не дивись, лягай спати, повернись до стіни. А зранку я сама до вас прийду. І нікуди не поїдеш. Почув?
Він глянув з недовірою, але проблиснула в очах надія. Допив чай, мовчки кивнув, підвівся і зник у вологій темряві. А я довго ще грілася біля печі, думала яка з мене лікарка, якщо найбільших ліків доброго слова люди один одному шкодують.
Вранці, ще ледь розвиднилось, я вже біля їхньої хвіртки. Відчинила мені Маряна зла, непричесана.
Чого вам, Парасю, зрання?
Прийшла Степана перевірити, кажу спокійно, проходжу до хати.
У хаті холодно, непривітно. Олена Іванівна сидить, закутавшись у хустку, з-під лоба дивиться. Степан лежить на ліжку, як і казала лицем до стіни.
Що його дивитись, той як бик здоровий, дрихне, прошипіла теща. Працювати треба, а він байдики бє!
Я підійшла, лоба торкнулася, послухала стетоскопом (хоч і так знала). Глянув у його очі він тихо лежить, а на вилицях пульсують жовна.
Я випросталась і вже до жінок.
Погані у вас справи, дівчата, кажу суворо. Зовсім зле. Серце у вашого Степана, як струна натягнута, може в будь-яку хвилину обірватися. Ще трохи, і залишитесь самі.
Вони перезирнулися. В очах Маряни подив, у тещі недовіра.
Та що ви вигадуєте, Парасю, фиркнула Олена Іванівна. Він учора ще дрова колов, аж тріски летіли!
То було вчора, перебила я. Сьогодні він край. Ви його замордовали. Своїм вічним невдоволенням, докорами. Думали, він камяний? А він живий. І душа у нього є, яка зараз плаче так, що аж кістки болять. Я йому прописала головне лікування. Повний спокій. Жодної хатньої роботи. Відлежуватися. І тиша. Зрозуміли? Без звинувачень, кривого слова. Лише ласка й турбота. Як найтонший кришталик оберігати. Інакше не ручаюсь за наслідки. Може, доведеться й у Вінницю у лікарню доправити. А звідти не всі повертаються.
Я так сказала, й бачу справжній страх у їхніх очах зявився. Якими б сварливими не були, а жити без стіни без його рук, без мовчазної сили їм не уявити. Думка, що стіну ту можна втратити вперше їх налякала по-справжньому.
Маряна потихеньку підійшла до ліжка, несміливо торкнула плече чоловіка. Олена Іванівна втягнула губи, але помовчала, лише очима бігала по хаті, шукаючи порятунку.
Я лишила їх із цією думкою. З їхньою совістю. І стала чекати.
Перші дні, як потім сам Степан признавався, у хаті стояла верескова тиша. Всі ходили навшпиньках. Маряна приносила бульйон, ставила на тумбочку й одразу йшла. Теща, проходячи повз, хрестила його спину. Дивно було, але сварки зникли.
Згодом лід почав танути. Одного ранку Степана розбудив запах печених яблук з корицею його улюблених, як у дитинстві мама пекла. Повернувся, Маряна сидить, яблуко чистить бачить, він не спить, знітилися.
Їж, Степчику, тихо мовила. Ще тепле.
Вперше за багато років в її очах світилася не злість, а турбота незграбна, але щира.
Через день теща принесла шерстяні, власноруч звязані носки.
Держи ноги в теплі, пробурмотіла, але вже не зі злобою, від вікна тягне.
Степан лежав, дивився в стелю, й уперше за довгий час відчув: не порожній він тут. Не просто робочі руки, а людина. За яку переживають.
Минув тиждень. Я знову навідалася. Картинка зовсім інша. У хаті тепло, пахне свіжим хлібом. Степан за столом, ще блідний, проте вже не розгублений. Маряна наливає йому молоко, а теща підсуває пиріжки. Не воркочуть, звісно, як голубята. Але у повітрі більше нема того страшного холоду і осоружної напруги.
Степан подивився на мене в очах тиха, глибока вдячність. Усміхнувся і так світло в хаті стало від тієї рідкісної усмішки! Маряна, зустрівши його погляд, теж несміливо усміхнулася. А Олена Іванівна сховала очі від вікна, та я помітила сльоза скотилася по щоці.
Більше мені їх лікувати не довелось. Вони одне одному стали ліками. Ні, ідеальною родиною не стали. Часом і теща забурчить, і Маряна з втоми голос підвищить. Але після того теща вже порається коло чаю з малиною, а Маряна, спалахнувши, гладить чоловіка по плечу. Вони навчилися бачити людину в ближніх втомленого, рідного.
Іноді, проходячи повз, бачу: увечері сидять втрьох на лавці. Степан щось лагодить, а жінки лускають насіння і тихо розмовляють. На душі стає спокійно, по-сільськи тепло. Бо найбільше щастя не в гучних словах чи дорогих речах. Вечірній затишок, запах яблуневого пирога, шерстяні носки, дбайливо звязані руками, і впевненість, що ти вдома. Що ти комусь потрібен.
Тож замисліться, дорогі мої, що краще гоїть гірка пігулка чи добре слово, сказане вчасно? Чи не треба нам іноді добряче злякатись, щоб по-справжньому оцінити те, що маємо?
