«Ми вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу
Якби мені хтось ще рік тому сказав, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на тяжку фізичну працю, від якої болить усе тіло, а сльози навертаються на очі — я б не повірила. Але тепер це реальність. Все через мою свекруху, поважну Олену Михайлівну, яка вирішила, що коли ми з Денисом живемо в багатоповерхівці й не маємо свого городу, то в нас і турбот нема, а вільного часу — море. Отже, нас можна використовувати на повну.
Ми з Денисом одружилися трохи більше року тому. Зіграли скромне весілля — грошей було обмаль, живемо у місті, де кожна гривня на рахунку. Мої батьки допомогли нам з квартирою — купили однокімнатну на вторинному ринку. Звісно, стан був не ахти, тому ми відразу задумали ремонт. Не одразу, але з весни почали поволі: тут кран замінили, там шпалери переклеїли, на кухні ламінат постелили. І грошей не вистачало, і часу — тим більше.
А от у батьків Дениса — приватний будинок у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза і навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.
Та свекруха вирішила інакше. Як тільки дізналася, що ми живемо «у теплі, без грядок і клопоту», одразу почала нас активно кликати. Спочатку — «просто у гості». А далі — що суботу й неділю, ніби за розкладом: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Відразу ж з порога — у руки мітлу, мотику або відро. Посміхнись — і йди копати.
Спочатку я думала — ну добре, поїдемо пару разів, покажемо, що не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Денис теж намагався відмовити маму: мовляв, у нас ремонт, часу нема, робота важка. Але упертість Олени Михайлівни не має меж. «Ви в місті сидите — як пани. А у нас тут все на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Ну чим ви можете займатися у тій своїй хатірці? — обурювалася вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви повинні допомагати!»
Я, чесно, хотіла бути доброю невісткою. Не конфліктувати. Але все скінчилося, коли в черговий приїзд, тільки ми з дороги зайшли у двір, свекруха вручила мені відро з водою та ганчірку: «Поки я варю борщ, ти вимий усю підлогу — до лазні і назад. А Денису скажи, нехай іде дошки стругати — мені курника треба лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися — сказала, що втомилася після робочого тижня. Але вона навіть слухати не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка насмілилася не підкоритися.
Коли ми поїхали в неділю ввечері, у мене болило все тіло. А в понеділок я проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняні, а тут раптом злягла. Довелося брехати, що погано почуваюся. І це все — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ані радості, ані вдячності. Тільки обраду та злість.
Найгірше — що ми з Денисом не раз говорили: у нас власні справи, ми втомлюємося, у нас ремонт! Але Олена Михайлівна все одно дзвонила кожен день: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви три місяці не можете впоратися? Новий дім, чи що, будуєте?»
Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо сказала: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Треба ж навчитися і корів доїти, і капусту садити — знадобиться». Я тоді стрималася, але всередині клекотіло. Я ніколи не хотіла жити в селі. Я не зобов’язана знати, як доїти корову чи чистити гній.
Денис намагався мене підтримати. Він сам стомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків.
