Чи вірите ви у щирість пізнього каяття? Мабуть, таке можливо, але не в моєму випадку. Мені було 6 років, коли я залишився сам на сам із цим жорстоким світом. Батьки не могли похизуватися своїми успіхами у вихованні маленького сина. Коли я був немовлям мене доглядала бабуся. Коли старенької не стало, мама швидко переоформила квартиру на себе й тоді вони з татом вимушено повинні були доглядати власну дитину.
Правильніше сказати жити зі своєю дитиною, бо моїм вихованням ніхто не займався. Добре, хоч додумалися віддати мене до дитячого садочка. Там я і навчався самостійно давати собі раду та отримав елементарні навички самообслуговування.
Влітку напередодні мого першого класу мама знайшла собі нового чоловіка. Вони з татом часто густо через це сварилися. Врешті тато влаштував п’яні розбірки після чого загримів до в’язниці. Ситуація не з приємних, адже він своїми діями всадив маминого коханця до інвалідного візка. Мати, побачивши реальність свого майбутнього, вирішила, що кохання минуло. Вона не хотіла барити на себе будь-які клопоти. Зібрала цінні речі й подалася в мандри. Вона робила таке не вперше, тому я чекав на її повернення. На третій день зрозумів, що мене покинули.
Їжа закінчилася, мені стало страшно. Побіг до сусідки, розплакався й зізнався, що уже кілька днів без нагляду. Далі була поліція, лікарі, якісь незнайомі мені люди, які розпитували про батьків та моє життя.
Обманювати їх сенсу не було, адже лікарі підтвердили, що я маю критично низьку вагу й добрячу затримку у розвитку. Після лікарні на мене чекав дитячий будинок. Прожив я там рік, поки не сподобався одній жіночці. Вона була не молодою, без чоловіка, але заможна та з великим бажанням мати дитину. З поміж усіх обрала мене.
Ми швидко знайшли спільну мову, тож згодом вирішили не згадувати, яким чином стали один одному рідні. Мама мене всиновила, повністю переробила мої документи й серйозно взялася за життя хлопчика, який втратив надію бути щасливим.
Сьогодні я успішний адвокат, директор своєї контори. Мама неодноразово казала, що пишається мною, а я радий, що зумів досягти такого успіху, завдячуючи їй. Нещодавно у моє життя вирішила повернутися жінка, яка мене народила. Вона стала переді мною навколішки й просила пробачити її. Пояснила, що знайшла мене завдяки рекламному банеру моєї контори.
-Ти дуже схожий на свого батька. Дивовижна схожість, тож у мене не залишилося жодних сумнівів.
-Що вам від мене потрібно? – сухо запитав я, не відчуваючи до цієї жінки нічого, окрім огиди.
-Я хочу спокутувати провину, стати частиною твого життя, дізнатися, якою людиною ти став.
-Не вірю! Жодному вашому слову не вірю! – я закрив двері свого кабінету перед її носом, а потім розридався.
Стільки років мені уявлялася подібна картина. Як сильно я хотів довести їй, що чогось вартий, на щось спроможний. Тепер же, розумію, яка велика образа ховається в моєму серці. Я не хочу її пробачати, не можу зрозуміти, як можна було покинути свою дитину напризволяще. Нехай пробачить мені Господь, але ця жінка не варта великого звання «матері».
