Щоденник, 14 травня
Сьогоднішній вечір почався зовсім не так, як зазвичай. Повертаючись додому після роботи, я, Соломія Гнатівна, побачила біля своїх дверей картонну коробку. Я спершу аж знітилась що це таке? Придивляюся а там, згорнувшись у клубок, тремтів песик і притулився поряд кіт. По очах було видно вони налякані, не розуміють, куди потрапили.
Хто ж вас тут залишив, малята? шепотіла я, хоча й усвідомлювала, що відповіді ж не буде.
Двері навпроти рипнули, і виглянула наша сусідка, бабуся Олександра.
Солю, привіт, кивнула мені, Оце, яке лихо трапилось. Марія Семенівна з четвертого поверху померла, а ці двоє залишилися нікому вони не стали потрібні.
Та як же так, ні в кого місця не знайшлося? спитала я далі.
Та он племінниця її, все намагалася передати комусь, але то у когось алергія, то хтось не погоджується, мовляв, житло тісне. Я й сама свого старого кота ледве утихомирюю, а тут одразу дві душі… А може, ви з Остапом візьмете? Дітей же нема, а місця вистачає.
Було дивно чутно такі слова ми з Остапом, хоч і живемо в цій оселі вже два роки, не планували домашніх улюбленців, і тим більше двох водночас.
Може, хоч роздати когось? спитала я.
Їх розлучати не можна, сумно похитала головою бабуся Олександра, Вони разом завжди, разом спали, разом навіть старенька їх вигулювала. Люблять одне одного. А буде не по-людськи Не дай Господи ще під машину потраплять, якщо на вулицю підуть.
Я зітхнула:
А що буде, якщо не візьмемо?..
Говорили, на присипляння мають відвезти, пошепки мовила сусідка, Квартиру їхню вже купують, новим власникам тварини ні до чого…
Тут з’явився ще один мешканець дядько Василь. Він теж кивнув на коробку:
Соломіє, згляньтеся! Вони хороші, спокійні, їдять небагато Своїх років їм вже чимало, довго не проживуть. Марія їх обожнювала
Щось у грудях стислося як було їм відмовити? Я кивнула.
Гаразд, заносьте.
Дядько Василь радісно поставив коробку на підлогу всередині передпокою, простягнув мені старий повідець і клав купюру у двісті гривень «на перший час», мовляв.
Пса звати Купава, а кота Мирон, сказав, Спасибі вам велике
Я замкнула двері, зняла пальто, сіла навпроти своїх нових мешканців. Котик неспішно виліз із коробки, почав досліджувати нову оселю, а пес ще дрімав І я розмовляла з ними, мов із дітьми:
Ну що, хлопчики, ви тепер вдома. Остап здивується, але, думаю, пробачить мені таку несподіванку Не бійтеся, ніхто вас вже більше не образить.
На кухні у холодильнику для тварин, звісно, нічого не було. Я зварила пшоняну кашу, докинула магазинної курятини думаю, обидва не відмовляться.
Мирон прийшов перший, занурив писок у миску. Купава недовірливо дивився, потім наблизився, подивився мені прямо в очі, мов дякував, і обережно почав доїдати за котиком.
Повернувся з роботи Остап його здивування було щирим.
Ти ж завжди казала, що не хочеш ані кота, ані собаки порядок же любиш! сміявся він.
Я тихо відповіла:
Я ж думала, дитина буде А вони тепер мої діти. І ще, таке згубити на присипляння, боже ж ти мій…
Він не сердився обняв мене та пообіцяв спитати на роботі, може хтось перебере собі цих бідолах.
Дні минали. Купава і Мирон швидко освоїлись планування у нашій квартирі схоже на ту, де вони жили з Марією Семенівною. Я вигулювала Купаву тричі на день, Мирон прогулювався в дворі й вмів знаходити дорогу додому через вікно, що було зручно для мене.
Бабуся Олександра зраділа, що малюки при ділі: приносила Купаві кісточки від супу, Мирону залишки каші.
По вечорах ми з Остапом сміялися, коли той ловкий кіт бавився ниткою, а пес горнувся в куток і муркотів. Вони навіть спали разом. Я зрозуміла: розлучати їх не можна ніколи.
Через місяць пошуки нових господарів, чесно кажучи, і припинилися ми полюбили їх.
Моя мама, яка живе поруч, теж заходила в гості. Спершу здивувалась такому «придбанню», але згодом прикипіла серцем до хвостатих.
Я б забрала Мирона, але ж на третьому поверсі живу, а він привик до двора, сказала вона якось.
Мамцю, ні, нехай всі в одному домі нам разом легше, а ти нам допомагатимеш, якщо раптом у відпустку підемо. І квіти поллєш, і з котиком-песиком пограєш, віджартувалася я.
Улітку поїхали до Бердянська на море, кожного дня дзвонила мамі питала, чи все добре у наших улюбленців. Мама відповідала:
Все гаразд, Соломійко, харчуються, гуляють, не вершать дурниць. Відпочивай, не журися.
Повернувшись додому, я ледве стримала сльози Купава на радощах стрибав, Мирон терся об ноги, муркотів так голосно, що навіть Остап здивувався:
Ну, годі вже сумніватися, нас тут люблять!
Я прокидалась щоранку раніше, щоб встигнути вигуляти Купаву і всіх нагодувати. І знаєте, через кілька місяців сталася велика радість я нарешті дізналася, що чекаю на дитину. Що тут казати щастя переповнювало!
Мама казала:
Оце тобі доля дала перевірку, доню, а ти витримала: доброта завжди повертається добром.
Я не була марновірною, але зараз справді згадалася мама з її словами може, саме турбота про тварин відкрила для мене дорогу до материнства.
Готуватися тобі вже не треба, до появи малюка ти повністю готова, додала вона з усмішкою.
Вона навіть пропонувала спершу забрати тваринок на час, але я відмовилася:
Мамцю, без них я вже не уявляю дім. Ми впораємося ти краще частіше заходь гуляти з нами. Буде весело!
Я писала цей щоденник і посміхалася стільки в цій історії несподіваного, теплого, людяного.
Народився здоровий синочок, вся родина була щаслива, а Купава з Мироном стали частиною нашої сімї: спокійні, лагідні, вони прикрашали кожен день.
Іноді бабуся Олександра розповідала сусідкам цю історію як моє серце та доброта привели у наш дім справжнє щастя.
А ви як вважаєте, чи справедливо каже бабця Олександра, що доброта завжди повертається? Чекаю ваших думокЯ завжди відповідала: «Мабуть, так. Бо щастя це як круговерть: що ти віддаєш світу, те ж саме й повертається до тебе, тільки інколи в іншій, несподіваній формі».
Минали роки. Остап частіше жартував, що наш дім іще стане справжнім заповідником, бо син виріс, захопився тваринами і вже мріяв про папугу чи шиншилу. Але я лише посміхалася й думала: нехай у цій оселі завжди лунає сміх і відчувається любов хай тут радісно всім, і малим, і хвостатим, і пернатим.
Одного вечора, коли на кухні пахло гарячими сконами, а у вітальні на сонячній плямі дрімали Купава з Мироном, мій маленький син підійшов і пригорнувся до мене.
Мамо, сказав він серйозно, коли я виросту, теж ніколи не буду ображати тих, хто слабший. Ти мене цьому навчила.
Я підняла його на руки, відчула, як поряд мурчить Мирон, і подумала: може, саме заради цієї миті Господь і привів у наш дім старого собаку й кішку щоби навчити бачити Серце й вірити у дива простого добра.
А надворі вже спадала вечірня зоря, і наш підїзд світився вікнами, у яких жила тиха, незвичайна, але така справжня історія щастя.
