Все життя Галина з Семеном працювали, щоб виховати своїх трьох доньок. Дівчата виросли такі, що неможливо налюбуватися.
Галина завжди тішилася тим, що така до неї доля прихильна, що подарувала таких чудових дітей. Мовляв, оце поміч на старості літ буде.
Не встигла жінка опам’ятатися, як настала ця неочікувана старість. Семена не стало. Він все життя тяжко працював, бувало й на декількох роботах водночас. Ось так і здоров’я своє знищив. А все задля того, щоб доньки мали все найкраще. Щоб освіта у кожної була найкраща. Для себе встиг лише хату батьківську довести привести до ладу. Думав, поживуть з дружиною на пенсії нарешті спокійно. Діти виросли, вже заміжні, тому можна розслабитися.
Але не судилося. Залишилася Галина сама у цій хаті. Без Семена зовсім тихо стало, навіть слова промовити немає до кого. Усі діти роз’їхались, хто куди. Усі доньки вже свої сім’ї мають. Про маму не дуже дбають і не згадують. Вже й не пам’ятала Галина, коли востаннє бачила внуків. Ніхто не хоче приїздити до неї й до себе не кличе.
Так жінка не один рік провела майже що на самоті. Постійно у вікно виглядала, чи не йде хто до неї. Чекала, що подзвонить хтось. Навіть телефон задля цього опанувала. Але довгий час ніхто не дзвонив і не приходив, окрім сусідки.
Поки одного дня не приїхала провідати маму старша донька Марія. Ще, як тільки та зайшла в дім, Галина відчула, що донька приїхала не просто так. Мама частувала її тим, що було в холодильнику, бідкалася, що нічого смачного не приготувала, бо не знала, що приїде дочка. А Марія сиділа так, ніби дуже хотіла щось сказати. Врешті, не витримала й промовила:
— Ми з дівчатами порадилися й вирішили, що тобі треба переїхати звідси. Ти тут геть сама, ми хвилюємося.
Галина не приховувала своєї радості. Вона була щаслива почути, що донька турбується про неї й боїться залишати її на самоті. Але вже за мить Марія спустила маму з небес на землю.
— Ми знайшли для тебе гарний пансіонат. Ти знайдеш собі там друзів, тебе будуть доглядати. Ми будемо спокійні й знатимемо, що ти у безпеці. Вже все домовлено й сплачено, тебе там чекають.
Посмішка враз зникла з лиця мами. Вона думала, донька приїхала забрати її до себе. Коли Галина запитала доньку, чому так, чому вона не може залишитися у своєму домі (якщо вже ніхто її до себе не хоче забрати), Марія призналася, що вони з чоловіком хочуть купити собі нову квартиру. А оскільки грошей у них немає, то вирішили, що можуть відправити маму в будинок пристарілих, а хату продати. І на вторговані гроші, які звісно ж вона поділить ще між своїми сестрами, вони з чоловіком придбають таку омріяну квартиру.
Марія вдала, що не помітила, як мама відвернулася обтерти сльози, що виступили в неї на очах. В ту мить жінка подумала:
— Як добре, Семене, що ти не дожив до цього дня. Що ти не побачив, що хочуть зі мною зробити ті, для кого ми так тяжко працювали все життя.
У Галини не стало духу відмовити дочці. Вона погодилася й пішла збирати свої речі. Вже наступного дня приїхала донька з чоловіком на машині й відвезли маму в будинок пристарілих. Перший місяць ще діти дзвонили до неї й цікавилися, як їй живеться, чи все влаштовує. А, як тільки продали будинок й отримали гроші, відразу забули про маму. Стала зовсім не потрібна рідним дітям.
Ще якийсь час Галина здригалася від кожного телефонного дзвінка й бігла перевіряти свій телефон, або постійно виглядала у вікно в надії побачити знайому людину. Але з часом заспокоїлася.
Жінка змирилася зі своїм становищем. Вона справді знайшла в цьому місці близьких людей. Близьких по долі, покинутих і забутих. На дітей зла не тримає, вважає, що це їхня з чоловіком провина. Допустили помилку у вихованні, не навчили дітей людяності й поваги до батьків. І бажає, лиш би її діти ніколи не опинилися на її місці.
