В нас з чоловіком ніколи не було тих правильних та хороших стосунків в шлюбі, про які я могла тільки мріяти. Проте чоловік не тільки забував, що він мій чоловік, а ще й забував, що він батько нашого сина.
Проте я щиро вірила, що сину потрібен батько. Так, справді потрібен. Але дитині потрібен турботливий та хороший батько, а не той, якому байдуже на сина.
Останньою краплею стало те, що чоловік почав зраджувати мені. Тоді я вирішила, що це все. Крапка! Тому я прийняла рішення піти від чоловіка.
-Все! Дістало! Я йду від тебе та чекай на заяву на розлучення! – головно сказала я, але так, щоб не перейти на крик, не хотіла лякати сина, який дивився мультики в сусідній кімнаті. – А тепер я буду складати речі, ходи допоможеш мені з цим.
-Та сама складай своїй кляті речі! І собаку непотрібну та драну ту свою не забудь! – крикнув чоловік з кухні. А собака після цих слів лише жалісно заскавуліла.
Під час нашої словесної перепалки з кімнати прийшов син. Йому сім, він не розуміє, що відбувається.
-Синку, любий, біжи збирай свої іграшки. Ми зараз зберемося та поїдемо до бабуні. – мовила я сину не відриваючись від процесу збирання речей.
Видно було, що син нічого не розумів та не хотів нічого збирати та нікуди їхати. Проте все таки пішов збирати свої іграшки. А найголовніше чоловік не збирався нас зупиняти або що. Взагалі. Просто лежав та дивився телевізор. Ладно я, мене не потрібно зупиняти, але ж через сина хоча б постаратися щось виправити можна. Проте такого ми від нього не дочекалися.
Зате дочекалися дечого іншого. Як тільки ми зібрали всі речі він викинув сумки до під’їзду, туди ж викинув коробку з іграшками сина а за нею полетіла й собака. Буквально полетіла. Якби я її не зловила – собака полетіла б по сходах і розбилась.
Ми з сином відправилися до моєї матері і стали жити в неї. А через деякий час наші з чоловіком спільні знайомі розказали, що наступного дня після нашого від’їзду чоловік привів свою коханку додому.
Двадцять років пройшло з тих пір. Ми вже давним-давно розвелися. А пару тижнів тому він заявився на поріг нашої квартири з букетом квітів, на які в мене сильна алергія. Миритися він вирішив. Через двадцять років.
В мене вже інша сім’я, син давно закінчив університет та влаштувався на престижну та високооплачувану роботу. А весь цей час його тата і слід вистиг. А тепер колишній хоче все повернути.
В той день двері відкрив син, а не я:
-Мамо! А подивись-но хто до нас прийшов.
Син в мене високий та міцний хлопець, вищий за біологічного батька. В мене вся родина така по чоловічій лінії, син в діда певно вдався. Я підійшла, а син нікуди не відійшов, бо розумів, що колишній мій може під няти руку на мене, син в дитинстві застав такий момент.
-Здрастуй, синочку! Впізнав мене? – сказав колишній з посмішкою у всі тридцять два зуба та сяючим обличчям.
-Як ж тебе не впізнати, батьку. – фальшиво усміхнувся син. – Як не впізнати того, хто викинув нас з мамою та Колобком як не потрібних псів з квартири? Пам’ятаєш як ти назвав мого улюбленого собаку? Непотрібна драна собака. Так от. Тепер це ти непотрібна драна собака. Більше ніколи не смій з’являтися на очах мами та нашої нової сім’ї.
Сказавши це син гримнув дверима перед носом свого біологічного батька та мого колишнього чоловіка.
Я не очікувала, що син все ще пам’ятає про ту ситуацію. Точніше, не думала, що він так чітко та яскраво запам’ятає слова, які сказав тоді колишній. Я то вже йому в певній мірі пробачила, але, як виявилося, не син.
