— Здравствуй, Олено. Скільки вже минуло років? П’ятнадцять? Чи більше?
— Мабуть, більше. Але ти не змінилася.
— А ти стала ще гарнішою.
Соломія вдивлялася в обличчя колишньої найкращої подруги, немов уві сні. Неможливо було повірити, що вони зустрілися саме тут, у дитячій танцювальній школі, куди привели своїх дітей на пробне заняття.
— Дякую, Соломійко, — відповіла Олена і ледве посміхнулась.
Вона хотіла сказати щось приємне у відповідь, але слова вичерпалися ще тоді, п’ятнадцять років тому, коли вони востаннє бачилися. Тодішню розмову вона й досі згадувала з болем.
— Ти кого привела? Сина чи доньку? — запитала Соломія.
— Доньку. Вікторійці десять. А в тебе?
— У мене теж дівчинка, тільки їй дев’ять недавно виповнилося. Ти народжувала від Олега? Ви врешті одружилися чи ні?
Олена здивовано глянула на Соломію. Невже та досі думала, що найкраща подруга могла вкрасти коханого і вийти за нього заміж?
— Пішли в кафе. Там спокійніше.
Соломія нервово заморгала. Спільне чаювання з колишньою подругою, яка колись раптом стала суперницею, їй не подобалось. Але після хвилини вагань вона все ж кивнула.
— Пішли.
Спустилися мовчки, кидаючи один на одного потаємні погляди. Обидві мовчали про те, що сталося колись, але цікавість до долі одна одної була живою.
Розмова йшла про все й про ніщо. Виявилося, що Соломія повернулася до рідного міста з чоловіком і донькою два роки тому — через хворобу матері.
— Було непросто, але мій Андрій чудовий! — розповідала вона. — Добрий, уважний. Я щаслива.
Олена посміхнулася. Отже, у Соломії все склалося, у неї гарна родина. Чи значить це, що вона більше не злиться? Та не встигла вона подумати, як подруга знову запитала:
— А ти? Вийшла за Олега? Народила від нього?
Олена стиснула губи. Чому все так склалося? Їхня дружба почалася ще в дитячому садку, міцніла у школі, а потім так дурно обірвалася. Вона була певна, що Соломія колись усвідомила помилку, але виявилося — ні.
— Соломійко, ти й справді думаєш, що між мною й Олегом щось було? Ми ж говорили тоді. Я сподівалася, що ти зрозуміла.
Соломія скривила губи. Цю її звичку Олена пам’ятала з дитинства — так вона показувала образу чи досаду.
— Я про вас і не думала, — буркнула Соломія, і Олена відразу відчула брехню.
— Ти живеш з думкою, що я вийшла за нього заміж, і тепер намагаєшся переконати себе, що забула?
Соломія гірко посміхнулася й відвела погляд.
— Я й справді не думала. Тоді викреслила вас обох. А твої слова, що між вами нічого не було, для мене залишилися брехнею.
«Не пробачила й не прийняла», — з гіркотою подумала Олена, потім дістала телефон і показала Соломії фото.
— Дивись. Мій чоловік — Віктор. Той самий Вітько Шевченко, над яким ти сміялася, називаючи й— Ти справді вийшла за нього? — Соломія розглядала світлини з широкими очима, а потім глянула на Олену з німим здивуванням.
