Сьогодні, сидячи у своєму старому кріслі на околиці Львова, я гладив свого кота Барсика. Він, мабуть, єдиний, хто мене терпить — дивиться таким поглядом, ніби знає, що міг би знайти кращого господаря, але залишається з жалю. Життя останніми роками не дуже ласкаве до мене: роботи нема, перспективи туманні, а інтер’єр моєї однушки складається зі старого серванта, полинялого дивану та килима, що прикриває тріщину в підлозі.
Але сьогодні я вирішив, що все має змінитись. Сидячи з пакетиком економ-чаю, я усвідомив: час знайти щастя. Не якесь там абстрактне, а справжнє — у вигляді гарної та заможної жінки. Бо моя формула успіху проста: «Знайди багату дружину — і повернеш собі гідність». На роботу влаштуватися так і не вийшло, але навіщо, якщо можна одразу отримати все готове — затишок, кухню з новою технікою та тепло?
Я відкрив свій ноутбук, знайдений колись на смітнику, зайшов на популярний сайт знайомств і створив анкету. Фото взяв не своє, а якогось модельного красеня з інтернету — високий, стрункий чоловік у елегантному костюмі з останнім Айфоном у руці. У полях анкети я написав:
Ім’я: Павло Шевченко.
Вік: 38.
Рід діяльності: підприємець, власник бізнесу.
Хобі: подорожі на яхті, кулінарія, читання класики.
Мета знайомства: серйозні стосунки з гарною, вихованою жінкою. Шукаю тільки забезпечених дам — на моє житло претендувати не потрібно.
«От це клас, — подумав я, — тепер точно писатимуть».
І справді писати почали. Але не ті, на кого я сподівався. Замість витончених богинь із грошима мені відписувалися жінки, для яких «забезпеченість» — це зарплата в супермаркеті та три коти у хаті. «Ні, дівчата, — міркував я, ігноруючи повідомлення, — я тут не для вас. Мені потрібна жінка з грошима та смаком».
Та все змінилося, коли мені написала Оксана, 41 рік. На фото — стильна брюнетка в елегантному костюмі, з посмішкою на мільйон гривень. «Щось у ній є, — подумав я. — Можливо, це моя доля?»
— Павло, добрий день! Цікава анкета. Ви правда так добре готуєте? — написала вона.
— Авжеж! Для мене кухня — це святилище. Ви коли-небудь пробували справжній рататуй? Це вершина кулінарного мистецтва, — відповів я, попиваючи дешевий чай із сухариком.
Година листування — і Оксана погодилася на зустріч. Успіх! Я кинувся готуватися: випрасував свій єдиний костюм (з весілля брата в 2002-му), виголився і насипав трохи тальку на лисину, щоб волосся виглядало густіше. Зустрілися ми в невеликій кав’ярні.
Я прийшов раніше (хоч і на маршрутці) і сів біля вікна. Оксана виявилася справді чарівною — елегантна, з тонкими пальцями та жіночною фігурою.
— Вітаю, Павло, — привітно сказала вона, але, придивившись, злегка зморщилася. — Ви… виглядаєте дещо інакше, ніж на фото.
Я був готовий до цього:
— Ох, знаєте, це все фоторедактори. Завжди спотворюють! В житті я набагато харизматичніший.
— Цікаво, — промовила вона, недовірливо вивчаючи мене.
Розмова йшла важко. Коли я почав розповідати про свій «бізнес», вона здивовано запитувала:
— А чим саме ви займаєтесь?
— Це складно пояснити. Стартапи, інвестиції… Зараз етап «тихої реалізації», так би мовити.
Вона кВона ківнула, але по її погляду було видно, що вона вже мріє швидше піти — і тоді я зрозумів, що моя мрія про багате життя так і залишиться мрією.
