У вісімнадцятиградному будиночку на околиці Львова, де кожен куточок зберігав відгомін бурхливої молодості, 65-річна Оксана сиділа над чашкою охололої кави, вдивляючись у порожнечу. Вперше в житті її серце стискалося від гіркої правди: троє дітей, яким вона з чоловіком віддали все — час, сили, заощадження — пішли у своє життя, залишивши батьків у самотності. Син навіть не піднімав слухавку, коли вона дзвонила. Часом у голові лунав страшний напівзадушений питання: хіба ніхто з них не подасть їм ковток води, коли старость остаточно візьме своє?
Оксана вийшла заміж у 25. Її чоловік, Тарас, був шкільним другом, який роками добивався її серця. Він пішов у той самий університет, лише щоб бути поруч. Через рік після скромного весілка Оксана завагітніла. Їхня перша донька, Соломія, народилася, коли життя ще не було готове до таких змін. Тарас кинув навчання, щоб працювати, а Оксана взяла академвідпустку.
Ті були важкі роки. Тарас пропадав на роботі, інколи цілими днями, а Оксана вчилася бути матір’ю, паралельно намагаючись закінчити інститут. За два роки вона знову завагітніла. Довелося перейти на заочне, а Тарасу брати ще більше змін, щоб прогодувати сім’ю.
Попри всі труднощі, вони виростили двох дітей: старшу Соломію та молодшого сина Данила. Коли Соломія пішла до школи, Оксана нарешті знайшла роботу за спеціальністю. Життя почало виправлятися: Тарас отримав стабільну посаду з гарною зарплатою, вони облаштували невелику квартиру. Та лиш вони зітхнули вільніше, як Оксана дізналася, що чекає третю дитину.
Народження молодшої доньки, Марічки, стало новим випробуванням. Тарас брався за будь-яку підробіток, а Оксана присвятила себе малечі. Як вони впоралися, вона досі не розуміє, але поступово все налагодилося. Коли Марічка пішла в перший клас, Оксані здалося, ніби гора з плечей звалилася.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, ледь почала навчатися в університеті, оголосила, що виходить заміж. Оксана й Тарас не заважали — самі ж одружилися молодими. Організація весілля та допомога з купівлею хати для молодят вимотали їх і спустошили заощадження.
Данило теж захотів своє житло. Батьки не могли відмовити синові, і, узявши чергову позику, купили йому квартирку. На щастя, Данило швидко знайшов роботу у великій фірмі, що трохи заспокоїло Оксану.
Коли Марічка закінчувала школу, вона розповіла про мрію — вчитися за кордоном. То був важкий час: грошей ледь вистачало, але Оксана й Тарас зібрали все, що змогли, і відправили доньку на навчання до Європи. Марічка поїхала, а їхній дім спорожнів.
Роками діти все рідше з’являлися в батьківському домі. Соломія, хоч і жила у Львові, заходила лише зрідка, посилаючись на зайнятість. Данило продав свою квартиру, купив нову в Києві і приїжджав раз на рік, якщо не рідше. Марічка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будучи кар’єру.
Оксана й Тарас віддали дітям усе: молодість, час, гроші, мрії. А натомість отримали порожнечу. Вони не чекають від дітей фінансової допомоги чи догляду. Їм потрібне лише одне — щоб вони подзвонили, приїхали, сказали добре слово. Але здається, це лишилося у минулому.
Тепер Оксана сидить біля вікна, дивлячись на засніжений двір, і думає: може, настав час перестати чекати? Може, у 65 років вони з Тарасом заслужили право на щастя, про яке завжди думали останніми?
Та як відпустити цей біль? Як змиритися, що діти, заради яких вони жертвували усім, пішли, навіть не озирнувшись? Оксана згадує, як колись мріяла подорожувати, читати книжки, просто жити для себе. Але роки пішли на турботу про інших. І тепер, стоячи на порозі старості, вона відчуває, що життя ніби вислизає з рук.
Тарас мовчить, але Оксана бачить у його очах ту саму тугу. Він, як і вона, віддав дітям усе, що мав, і тепер не знає, як заповнити порожнечу. Вони не хочуть бути тягарем, але й жити в очікуванні дзвінка, який, можливо, ніколи не лунає, стає нестерпно.
— Може, нам уже час жити для себе? — тихо промовляє Оксана, стискаючи руку чоловіка. — Поїхати до моря, як мріяли? Чи просто гуляти ввечері, не думаючи, хто зателефонує?
Тарас дивиться на неї, і в його очах промайкує блиск.
— Може, і час, — відповідає він. — Адже ми ще живі.
Та глибоко в душі Оксана боїться: а раптом вони вже розучилися жити для себе? Раптом усе, що їм лишилося — спогади про те, як вони були потрібні? І все ж, дивлячись на чоловіка, вона вирішує: вони спробують. Вони знайдуть у собі сили почати знову, навіть якщо це здається неможливим.
