**Щоденник**
Сьогодні згадав одну історію. Працював у своїй крамниці з одягом у Києві, і якось ввечері, майже перед закриттям, зайшла вагітна жінка. Вже хотів зачиняти, а вона все перебирала сукні, ніяк не може вибрати. Заговорили. Розповіла, що чоловік кинув її з двома дітьми, доводиться зніману квартиру покидати й переїжджати до батьків у Вінницю. З батьками нелегко, а тут ще й вагітність виявилася. На аборт пізно, треба народжувати. А вдягнутися немає в що усе ставне.
Історія звичайна, чужа. Але бачу шукає найдешевше, а й на це грошей не вистачає. Я втомлений, подумав: не збіднію, якщо просто віддам одну сукню. Вона так зраділа! Обійняла, подякувала і пішла.
Час минув, я про ту зустріч і забув. А потім одного дня заходить жінка, усміхається. Намагаюся згадати знайома, але звідки? Вона дістає з простої сумочки невеликий пакунок і каже:
Памятаєте? Я була вагітна, прийшла до вас, але не могла купити ту сукню. А ви мені її подарували. Тоді ще сказали, що все буде добре, що ми сильніші, ніж здаємося. Ці слова стали для мене опорою. Я народила, тепер у мене троє дітей. Живу сама, але все добре. І я вірю, що буде ще краще. Дякую вам за ту підтримку.
Ми обійнялися, побажали один одному добра. Вона пішла. Я розгорнув пакунок там були крила. Звичайні, такі, як у янголів. Мені стало ніяково. Адже тоді я просто хотів швидше закрити крамницю, а вийшло, що став для когось світлом у темряві. Одне слово, одна сукня і хтось знайшов у собі сили йти далі.
Так мало треба, щоб допомогти людині піднятися. Іноді достатньо просто сказати: «Ти впораєшся».
