Я працювала у своєму невеличкому магазинчику з одягом у Львіві, коли одного вечора перед закриттям зайшла вагітна жінка. Вже пора було вивішувати табличку «Закрито», а вона все перебирала сукні, ніби шукала щось особливе. Завязалася розмова вона розповіла, що чоловік пішов, залишивши її з двома дітьми. Життя зламалося: довелося знімати хатинку в Брюховичах і переїжджати до батьків у село. А потім зясувалося, що вона ще й у положенні. До аборту пізно треба народжувати. А одягу немає, бо «все стало як на велетки».
Історія як з серіалу, але я розуміла: вона шукає щось найдешевше, але навіть не може дозволити собі і це. Втомлена, я подумала: «Не впаде гривня з гаманця, якщо просто віддам їй цю сукню». Жінка аж сяяла від щастя, подякувала тисячу разів і пішла.
Час минув, і я вже забула цей випадок. Аж одного дня заходить усміхнена жінка дивлюся, знайоме обличчя, але хто саме? Вона дістає з простої сумки пакунок і починає розповідати: «Памятаєте, я була вагітна, прийшла до вас, але не мала грошей на сукню? Ви мені її подарували. Тоді ви сказали, що все буде добре, що життя не гора, яку не можна перейти. Ваші слова стали для мене опорою. Я народила, тепер у мене троє дітей, живу сама, але все налагоджується. Дякую вам за ту підтримку вона була для мене важлива».
Ми обійнялися, побажали одна одній успіхів. Вона пішла, а я розгорнула пакунок. Всередині ангельські крила, такі, які носять у театрах. Мені стало і смішно, і ніяково. Адже тоді я дала їй сукню скоріше від бажання швидше закрити магазин, ніж від щирого добра. А вийшло, що стала для неї тим самим ангелом, який просто вислухав, сказав кілька теплих слів і подарував дрібязкову річ.
Виявляється, мало треба, щоб допомогти комусь вибратися з темряви: іноді достатньо посмішки, кількох слів надії і звичайної сукні за три копійки.
