Останнім часом в моєму житті просто якась чорна смуга. Чоловік почав ходити наліво. Я про це дізналася, пробачити не змогла, розлучилася. У нас залишилося двоє дітей, вони залишилися зі мною. Чоловік настільки захоплений своєю новою пасією, що про дітей взагалі забув – не приїжджав ні побачитися, ні грошей на них взагалі не дає.
З роботи звільнили, було скорочення. У кишені залишилося кілька гривень буквально. Мені ж дітей за щось треба годувати. Мені всього 31 рік, а такий крах. Але я трималася як могла, намагалася не плакати і не засмучуватися. Все ж вихід є з будь-якої ситуації.
Ось зайшла в інтернет, знайшла пару вакансій. Стала їздити по співбесідах. Як тільки дізнавалися, що у мене є діти, і що мені 31, відразу відмовляли. Я об’їздила вісім місць роботи і ніде мене не взяли. Ну скажіть, люди, хіба через таку життєву ситуацію я не маю права працювати? Діти мої, адже їсти хочуть.
В результаті приїхала додому, сіла біля під’їзду і плачу. Знаю, що сльози нічим не допоможуть, але хоч трохи стало легше в душі. Хоч трошки. Я вже не знаю, де вихід шукати. Сама з дитбудинку, звернутися за допомогою немає до кого. Вже якби взяли хоч підлоги мити – я б і то робила.
Підкажіть, що жінці робити у цій ситуації?
