Що нахабство– це друге щастя усім давно відомо. Але інколи воно переходить межі.
Розповів вам про один випадок, що трапився зі мною у потязі. Поки я перебувала на верхній полиці, одна моя попутниця постійно без дозволу брала мої речі. То чашку візьме, наче то її особиста, то капці.
Але, дякуючи Богу, я дівчина кмітлива і розумом не обділена. Я зробила цій пасажирці зауваження. Вона вибачилася ніби награно так. А потім все одно продовжувала нахабно брати мої речі. Напевно, її виховання дозволяло так себе поводити.
Швидше за все жіночка ця забула своє змінне взуття і деякі особисті речі. На цей раз вона витерла мокрі руки об мій рушник. Думала, що я нічого не помітила. Я зробила вигляд, що не бачила нічого. Потім вона знову взула мої капці.
Я задрімала. Коли розплющила очі, жіночки не було. Дивлюся – моїх капців теж немає. Мені треба до вбиральні, а я не можу сходити. Через десять хвилин мої зниклі капці повернулися разом з моєю сусідкою.
Потім я ще раз попросила її не брати мої речі. На що вона незадоволено щось пробуркотіла і відвернулася. Тоді я вирішила помститися.
У мене у сумочці завжди був маленький тюбик суперклею на випадок, якщо підошва відклеїться чи ще щось. Таких необхідних речей у сумці у мене повно. І я не шкодую про це.
От я взяла і приклеїла свої капці до підлоги. А попутниця потрапила до моєї пастки. Взулася, хотіла було йти – ледве не впала. Бачили б ви її міміку! Вона аж матюкатися почала. Ось так я провчила цю нахабу!
