Я влаштувалася мити посуд в одній кав’ярні в нашому місті. Робота відносно легка, але зате платять тут добре. Чому легка? Тому що буває так, що помию за день декілька тарілок та чашок з приборами та й по всьому. А далі сиджу та займаюся своїми справами. В’яжу, читаю, вишиваю.
Нещодавно стала я приносити на роботу свій ноутбук. Ну а що? Керівництво не проти, воно в нас дуже лояльне, тому розуміють, що бувають дні коли немає особливо якоїсь роботи, тому не сидіти ж і в порожнечу дивитися.
Я дивилася собі серіали. А потім до мене приєдналася моя колега, що працювала баристою. Ми дивилися серіали, смак на них в нас схожий був, а потім обговорювали кожну серію та складали теорії, чим це закінчиться, або що буде далі.
Мені завжди були до вподоби наші ці розмови. А потім вона якось попросила позичити ноутбук, щоб зробити реферат для інституту, який вона по якихось причинах не встигла зробити вдома. Я не була проти та дозволила. Сама ж сіла слухати музику, чекаючи чергової «порції» посуду для миття.
І саме після цього прохання вона стала вважати мій ноутбук і своєю власністю також. Вона робить всю домашку на моєму ноутбуці на роботі. Але крім цього ще й сиділа в соціальних мережах, шукала собі фільми та серіали. І тим самим не давала мені спокійно розпоряджатися моєю ж власністю.
Я не зі скупих людей, але на мою думку це вже дуже нахабно. Що вона тоді вдома робить? Я так і запитала в неї:
-Що ти такого дома робиш, що не встигаєш зробити завдання для інституту?
-А для чого мені робити щось вдома, якщо ти все одно принесеш ноутбук на роботу? – відповіла вона та рясно засміялася.
Тоді я дуже розлютилася. Для всяких розваг та соціальних мереж в неї є телефон, а не мій ноутбук. Якщо вже й хоче робити завдання на роботі, то нехай робить це на своєму ноутбуці. Нехай приносить. Це ж не мені потрібно.
Тому наступного дня я вирішила її провчити. Я не взяла з собою ноутбук, а замість того взяла вишивку. Давненько не вишивали вже. Вона була дуже здивована.
-Ти чого ноутбук не взяла?! – закричала вона.
-В мене сьогодні день вишивання. – спокійно відповіла я. – Та й взагалі, ти чого кричиш на мене? Не можна весь час на інших надіятися та використовувати інших людей.
-А як я маю робити домашку?! – продовжила кричати дівчина.
-Це вже твої проблеми, а не мої.
Ну чесно. Мене дістала її поведінка. Я не збираюся приносити в жертву власний комфорт, щоб допомогти такій нахабі. Якщо вона не розуміє та не вміє слухати інших та поважати тих, хто їй допомагає, то її слід ставити на місце саме такими радикальними методами. Що я й буду робити.
