У палаті пахло дешевими ліками, вареною капустою та старостю — настільки густим і важким, що, здавалося, його можна було зачерпнути ложкою. Ганна Іванівна сиділа на краю ліжка, перебираючи пальцями поли вицвілого халата — того самого, в якому колись пила ранкову каву біля вікна своєї кухні. Вдома. Коли у неї ще був дім…
На сусідній ліжку — жінка років на двадцять старша. Сиділа нерухомо, наче статуя, дивлячись у порожнечу. Безколірний погляд впивався у стіну, ніби там було вікно в інший світ.
Раптом вона повільно підвелась, вхопилася за стілець і підтягла його до Ганни.
— Ганнусю, розкажи… як ти сюди потрапила? — прошепотіла старушка, важко сідаючи поруч. У її вицвілих очах була та сама безпорадність, що в дитини. Ніби вона зовсім не стара жінка, а дівчинка, яку світ давно покинув.
Ганна хотіла відмахнутись. Сказати, що та все одно не зрозуміє, не почує, не запам’ятає. Але заговорила. Бо, можливо, вперше за довгий час хтось поряд по-справжньому хотів її слухати.
— Все почалося з тиші… — голос їй тремтів. — Спочатку Василь дзвонив усе рідше. То нарада, то онука на гуртки треба, то просто не встиг. Оксана, його дружина, ніколи мною особливо не цікавилась. А Максим, мій онук… хлопець росте, йому не до бабусі. Все розумію.
Сусідка слухала, трохи нахилившись, ківала. Вона вже три роки у будинку для літніх — і кожну історію сприймала, наче про себе.
— Потім вони перестали вітати. Мій день народження пройшов — як звичайний день. Пізніше — Восьме березня. Потім і Новий рік. А я… я все чекала. Пиріг спекла, яблучний, як Василь у дитинстві любив. Стіл накрила. Нашу фотографію поставила. Де він маленький, у шортиках, на березі Чорного моря. Я там — ще молода… усміхаюсь. Дивлюсь на це фото і думаю: приїдуть. Ну мають же. Обіцяли.
Ганна важко зітхнула. В куточках очей блиснули сльози. Сусідка обережно торкнулась її плеча.
— Приїхали. Ввечері. Пізно. Стоять у коридорі, Василь дивиться у підлогу. «Мамо, — каже, — ми тут вирішили…». А далі все — як у тумані. Тільки його слова звучали, як вирок: «Максимові потрібна своя кімната. А тобі… тобі тут буде краще. Догляд, ліки, режим…»
— І що ж ти сказала? — прошепотіла сусідка.
— А що я могла сказати? — усміхнулася Ганна. — Збентежилась. Тільки шепотіла: «Я ж… я ж…» А вони — все вирішили. Вантажники. Пакети. Мою шафу — ту саму, з різьбленням, — забирають. Я до неї тягнусь, а Максим у телефоні. Ані погляду. Ані «прощавай», ані «дякую». Ніби мене ніколи й не було.
— А зараз? Дзвонять?
— Учора Василь подзвонив, — Ганна гірко посміхнулась. — Запитав: як ти там? А я йому у відповідь: «Пам’ятаєш, як у дитинстві під час грози до мене під ковдру ліз? Тремтів, як горобець…» А він каже: «Ні, не пам’ятаю». Ось так. Не пам’ятає. Або вдає.
Сусідка взяла її за руку. Теплу, суху, з вузлуватими пальцями. Мовчала.
— А най… смішніше знаєш що? — продовжила Ганна. — Мою квартиру, каже, тепер здають. Гроші йдуть на Максима — на репетиторів. А поки, мовляв, хай кімната не стоїть пустою. Там тепер студія йоги. «Хатха», здається, називається. Уявляєш? На місці, де стояв мій старий сервант, тепер, кажуть, тітоньки на килимках крутяться…
У коридорі знову заскрипіла візок з тацями. За вікном повільно сідало сонце, заливаючи все криваво-оранжевим світлом. Було тихо. Навіть надто.
— Але я все пам’ятаю, — прошепотіла Ганна Іванівна. — Усе. Як перший зуб, як я Василя колихала вночі, як він першу четвірку отримав і плакав. Як я мріяла: виросте, буде щасливим. Я все віддала, все життя поклала. А тепер… тепер я просто нікому не потрібна.
Сусідка мовчазно обняла її за плечі. Притулилась щокою до сивої голови. Її рука — така сама, як у мами Ганни колись. Суха, шорстка. Рятувала від усього — тільки не від самотності.
Вони сиділи мовчки. У напівтемній палаті, серед запаху капусти й формаліну. Між минулим, де було тепло, і теперішнім, де лише тіні та нескінченна тиша.
…І лише одна думка не давала спокою:
А раптом вони все-таки згадають?
