Вчора був дуже важкий, напружений робочий день. Тож після нього я ледве посунув ноги на автобусну зупинку. На щастя, моя маршрутка прибула швидко, не довелося довго стояти на морозі.
Вільних місць було лише 2. Одне зайняв я, а інше хлопець-підліток. Та як тільки ми проїхали декілька зупинок, народу ставало дедалі більше. На черговій такій зупинці в салон зайшла бабуся із хлопчиком, якому на вигляд років 10. Обоє стали поруч з кріслом, де сидів підліток, з яким я заходив. І він відразу запропонував старій присісти. Вона подякувала, проте сама не сіла.
На вільне місце всадила свого внука, а сама стояла і почала кидати на мене свої гнівні погляди. Я зрозумів, що вона чекає, коли я також поступлюся місцем. Та я сидів далі. Аж поки вона не сказала:
– Шановний, а ви б не хотіли дати місце людині похилого віку?
– Але ж Вам поступилися місцем. Ви посадили туди внука.
– Так, бо це мій внук. Він – втомлена після уроків дитина і хоче посидіти.
– А я ж теж як би не з відпочинку їду. Робочий день також видався нелегким.
Жінка кинула незадоволений погляд і замовкнула. На наступній зупинці в маршрутку зайшов чоловік. Хода його була невпевнена, злегка похитувався. Не важко здогадатися, що він трішки випив. Він глянув на 10-річного хлопця і крикнув:
– Тебе, малий не вчили старшим місцем поступатися? Над тобою жінка похилого віку стоїть, а ти й не думаєш встати.
Якась жінка з натовпу тихенько відповіла замість малого:
– Та це внук її. Сама його туди посадила.
Чоловік голосно засміявся і легкий смішок пройшовся по всьому салону.
