Ох, невже є такі матері на світі, щоб земля носила їх! Віддала свого сина до дитячого будинку не захотіла лікувати, а хлопчику тоді було всього чотири роки.
Маю одну давню подругу Марічку. Ми з нею товаришуємо вже понад тридцять років. Вона чудова людина, і, якби склалося інакше, була б найкращою мамою, але Бог не послав їй із чоловіком власних діток. Та це не стало причиною, аби вони розійшлися видно, любов у них справжня, незламна.
А в мене підростали свої доньки двоє. Марічку я попросила стати їм хрещеною вона ж моя найближча подруга і живемо неподалік в Івано-Франківську. Й чому б ні. Й досі згадую, як Марічка гралася з моїми дітьми, не раз сиділа з ними, коли мене не було вдома. А потім ми обидві ночами влаштовували собі тихі розмови на кухні, плакали, що в неї немає своїх.
Якось пролунало в неї на телефоні знаття від далеких родичів: одна з далеких родичок з батьківської сторони вирішила віддати сина до притулку. Лікарі озвучили складний діагноз, а грошей на лікування в неї не залишилося. А сама мати та й бігала за чоловіками, не треба їй було те дитя
Марічка поділилася цим зі мною, розповіла, що відчуває: мусить поїхати і подивитися на хлопчика своїми очима. Пізніше говорила, що побачила малого, його сумний погляд, і одразу зрозуміла: не покине цієї дитини. Її чоловік теж став горою.
Не було просто. Понад рік лікування, безліч лікарів різного профілю. У хлопчика виявився аутизм, але Марічка з чоловіком зробили все, щоб допомогти йому вийти на цей світ і відчути радість життя.
Ви не повірите, зараз Тимко вже дорослий парубок двадцять чотири роки. Закінчив університет із відзнакою, здобув спортивні нагороди. Вчора я повернулася з його весілля, сльози щастя наверталися на очі.
Світ такий мінливий, а доброта справжньої матері завжди перемагає.
