Хтось може сказати, що я гордий та чиню неправильно, але це моє життя та моє рішення.
Ми зі Світланою рано створили сім’ю, народили дітей. Усе життя я дуже важко працював для того, щоб забезпечити своїх доньок усім необхідним. Світлана теж не мала жодної хвилини для відпочинку. Доньки росли капризними в режимі вседозволеності, навіть хатньою роботою ми їх не завантажували. Згодом вони здобули освіту та вийшли заміж.
Я радів, що у них все склалося добре та надіявся, що коли я вже не матиму змоги заробляти, вони мені віддячать.
Після того, як доньки покинули наш дім, ми майже не спілкувалися. Світлана та я продовжували працювати на роботі аж поки не вийшли на пенсію.
Дружина дуже сильно переживала за доньок, їй було невтямки чому вони виросли такими черствими та егоїстичними. Не так ми їх виховували. Через декілька років Світлани не стало та я залишився зовсім один.
Доньки були на похороні, допомогли матеріально і знову розбіглися по своїх справах.
Після см _ерті дружини моє здоров’я погіршилось. Було навіть таке, що я не міг встати з ліжка. Тоді я зателефонував до старшої доньки Аліси та розповів про свій стан, вона сказала, що прямо зараз приїхати не може, ввечері її чоловік привезе мені харчі. Настав вечір, а я так і залишився голодним. Турбувати Алісу мені не хотілося.
Лише наступного дня по обіді приїхав зять та привіз мені крупи, макарони та хліб.
Я подякував та, зібравши останні сили, приготував собі поїсти.
Так пройшло декілька тижнів та я став почувати себе краще. Щоб не потрапити в таку ж ситуацію, я вирішив, що придбаю собі продуктів на цілий місяць наперед. Про ситуацію з донькою я не хотів думати, бо я по своїй натурі сильна людина та й пожалітися мені нікому. По собі знаю, що якщо я почну про це думати, то мій настрій буде зіпсовано та я довго сумуватиму. Це здавалося мені зовсім недоречним, оскільки мені потрібно було зберігати життєві сили для того, щоб вижити.
Хвороба дала ускладнення та лікар прописав мені цілу купу таблеток, половину пенсії я витратив на їх покупку. На той мізерний залишок від пенсії я придбав собі харчі: чай, рис, макарони та муку. На гречку мені грошей не вистачило. Фруктів теж не купував. В нашому дворі росте чудова яблуня. Ніхто, крім мене, не ласує її плодами, тож я зібрав урожай та мав вдома два відра яблук.
“Нічого, проживу” – подумав я та почав свій експеримент.
Як згодом з’ясувалося, що я цілком можу жити, маючи мінімум продуктів. Якщо не ходити в магазин та не переглядати рекламу по телевізору, то й не буде спокуси купувати більше.
Доньки жодного разу не зателефонували до мене та не запитали як я себе почуваю.
Одного разу ми випадково зустрілися на вулиці з Алісою, то вона відмітила, що я сильно схуд. Я нічого не відповів та пішов собі далі.
В будинку, якому я проживаю, живуть такі ж пенсіонери, як і я, вони теж потребують допомоги та ми тримаємося разом. Хто ж допоможе нам краще, ніж ми самі. Адже тільки нас відомо в якому становищі ми знаходимось.
А ви як вважаєте? Моя позиція вірна?
