«Як же я сумувала» прошептала Оксана, здригнувшись від власного голосу в порожній хаті.
Пальці застигли над старим альбомом. На вицвілому фото Степан сміявся, піднявши на плечі маленького Тарасика. Вона обережно провела кінчиками пальців по його обличчю. Девять років минуло, а біль залишився таким же гострим.
За вікном вила хуртовина, шматки снігу билися в шибки. Оксана підвелася й підійшла до вікна, де стояла глиняна миска з запаленою свічкою. Роковини. У такі ночі його відсутність давила особливо важко.
«Я справляюся, чуєш? промовила вона до порожнечі. Тарасик уже майже догнав тебе зростом. А Данилко він так на тебе схожий».
У печі потріскували дрова. Оксана закуталася в бабусину кожуху й сіла у крісло. Старий деревяний двір скрипів під натиском вітру.
Вона й не помітила, як задрімала. Можливо, минуло кілька хвилин, а може, годин, коли три гучні удари в двері розірвали тишу.
Оксана стрепенулася, миттєво прокинувшись. Серце билося наче божевільне. Хто міг прийти в таку завірюху? До найближчих сусідів ціла верства.
Стук повторився три чітких удари, наче хтось наполягав.
Вона рушила коридором, в темряві шукаючи опори. Погляд впав на кухонний ніж на столі. Вона схопила його й міцно стиснула рукоятку.
«Хто там?» голос дрижав.
Тиша. І знову три удари, ще наполегливіші.
Оксана притиснула ніж до стегна й лівою рукою повернула защіпку. Холодний вітер вдерся всередину разом із хмарою снігу, а на порозі
«Оксанко, це я. Я повернувся».
Степан. Її Степан. Той самий, що зник девять років тому. Щетина на обличчі, втомлені очі, знайома усмішка.
Ніж випав з онімілих пальців. Оксана захиталася, ледве втримавшись за одвірок.
«Це не вона задихалася. Тебе ж немає».
«Я тут», він крокнув уперед і обійняв її.
Теплий. Справжній. Пахне морозом і землею. Оксана вчепилася в його кожух, вткнулася обличчям у плече, а сльози полилися рікою. Ноги підкосились, і вони обидва опустилися на долівку сіней.
«Як?» лише й вимовила вона.
«Знаю, тобі важко зрозуміти, Степан гладив її по волоссю. Але я поясню. Давай спочатку закриємо двері. Холодно».
Він допоміг її підвестися. Оксана не відпускала його ані на мить, ніби боялася, що він розчиниться у повітрі.
«Хлопці?» запитав він, озираючись.
«Сплять, вона не могла відірвати очей від його обличчя. Вони виросли».
«Знаю», усміхнувся він з легким смутком.
«Як це можливо? вона доторкнулася до його щоки тремтячими пальцями. Тебе ж тебе немає. Я була там».
«Пішли, він узяв її за руку. Нам треба поговорити. Часу мало».
Вони перейшли до кімнати. Оксана запалила ще одну л
