Мене звати Юлія. Мені тридцять вісім років. Я незаміжня та не маю дітей. І по правді кажучи не хочу я заміж зовсім і ніколи не хотіла. Хіба, можливо, як була молода і зелена.
Мабуть, все почалося з того моменту, як нас з мамою покинув батько. Я все ніяк не могла це пережити. Тому потім уникала стосунків і не довіряла чоловікам.
Та таки зустріла його. Він показав мені, що таке справжнє кохання. Нам було добре разом. Ми навіть планували весілля. Та потім почалися проблеми і непорозуміння. Ми взагалі не чули один одного, а потім він і взагалі мені зрадив. Про це я дізналася через рік.
Тільки уявити – цілий рік мені крутили голову. Він жив на двох дівчат і одночасно з нами двома був у стосунках.
Це і була крапка. Все, я більше не хотіла стосунків. Та й зараз не хочу. Не хочу тому, що колись мене покинув тато з мамою, потім зрадив хлопець, якого я щиро покохала.
Мама мені часто говорить, що потрібно народити дитину для себе. Але я не хочу. Точніше не так, я дуже хочу дитину, але я не хочу, щоб вона страждала від того, що у неї нема батька. Мені колись було дуже не просто, особливо коли я бачила інших дітей, які гралися з татами.
Я живу для себе. Мені так добре і комфортно. Та й народжувати мені вже надто пізно. Свого щастя я так і не знайшла.
От тільки я втомилася від цього осуду. Мої сусіди поділилися на дві групи – одні мене зневажають, що я живу для себе і не створила власну родину, а інші мені щиро співчувають. Така ж ситуація і серед моєї родини.
У мене є кіт і собака, тому любові від них мені вистачає. Та й свою любов я віддаю їм. Мені для щастя більше нічого й не потрібно по великому рахунку. Основне, щоб моя мама була жива і здорова, а решта все не має значення.
