Позавчора свекруха зібрала всю родину, щоб оголосити, кому що дістанеться. Я чудово розумію, що мене можуть засуджувати. Але мені просто до болю шкода мого чоловіка. Того вечора його мати — Надія Іванівна — вирішила влаштувати сімейні збори. Приїхали всі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна родинна вечеря. Але ні. Вона зібралася, щоб оголосити… хто і що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварки». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи вдасться зберегти.
Коли Надія Іванівна вимовила: «Квартира в центрі Києва відходить молодшому — Олегу», — у мого чоловіка, Остапа, аж руки здригнулися. А потім вона продовжила: «А старшому синові, Остапу, я залишаю дачну хатинку під Житомиром. Дарина (це я) отримає родинні прикраси та бабчину порцеляну. Решта — кому акції, кому мультиварку, кому дідусевий старовинний годинник». Усі, хто сиділи за столом, переглянулися. М’яко кажучи — були у шоці. А я взагалі відчула, як усередині все стиснулося від несправедливості.
Коли гості почали розходитися, Остап, попри збентеження, підійшов до матері. Запитав спокійно, без дорікання:
— Мамо, чому ти так усе поділила? Я не сперечаюся, це твоє право. Але ж можна було й інакше. Поясни — чому?
І ось що вона відповіла. Виявилося, що в молодості батьки все вкладали саме в Остапа. Сподівалися, що він стане дипломатом, житиме за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. І онукою займалися, коли ми були молоді. Отже, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги та підтримки.
А ось Олега, молодшого, вони вечно недолюблювали. То робота, то справи, то старший із проблемами… Ось і виріс Олег якимось загубленим. Навчання кинув, кар’єру не зробив, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною в квартирі її батьків. Він — вдома з малечею, вона — на роботі, заробляє більше. Власного житла їм не світить, про іпотеку навіть думати страшно. Надія Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб хоч квартира в нього була».
Але ось у чому річ — ми з Остапом не сидимо на шиї у батьків. Ми взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Ми самі старалися. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «по заслугах»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожного. І все ж мені боляче. До глибини душі. Не за себе, а за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Надією Іванівною. Після такої «роздачі» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стане, залишається лише пам’ять. А вона може бути світлою… а може — і гіркою…
