Щороку Марина бувала у селі, де народилася і виросла. Дівчина хотіла зустрітися з батьками та помирити їх. Вони хоч і жили один напроти одного, але не спілкувалися. Попри те, що Марина була єдиною дитиною в родині.
Марина спочатку заходила додому до мами. Свою єдину доньку жінка зустрічала пишним столом та пишними емоціями. Наївшись, проте залишився місце для татових наїдків, Марина перебігала дорогу та заходила до тата. Мамі це не подобалося, і вона казала:
– Знову йдеш в гості до того негідника? Скільки ще збираєшся того негідника ходити? Він бреше, що сил у нього немає. А до інших жінок у ліжко стрибати сили були?
Леся виправдовувалася:
– Мамо, він мені теж рідна людина!
– Ти ще скажи, що його Ліда рідна!
– Мама, скільки можна одне й те саме торочити! Ліди вже немає 5 років, а ти все пам’ятаєш!
Йдучи до батьківської хати, Марина пригадала сумний Великдень. Вдома здійнявся лемент. 6-річна Марина плакала, бо мама дуже кричала на батька. Збирала його речі у торби та кидала до порогу. Мама штурхонула батька в плече і прокричала:
– І щоб мої очі тебе більше не бачили!
Тато був шокований. Він не міг повірити, що його жінка так легко, без усіляких доказів, повірила у плітки. І вигнала чоловіка з хати.
Перебрався тато у житло напроти нашої хати. У новий будинок тата пустив брат. Татусь ходив до мене щодня з гостинцями. Був зі мною у момент, коли я йшла у перший клас. Саме за його руку я трималася, коли переступала поріг школи. Будинок наш ремонтував, мамі допомагав городи обробляти.
Тільки дорослою Марина дізналася, чому розійшлися батьки. Вся справа у заздрості. Бо пара була красива, працьовита. Мама і тато все мали: дитину, хороше здоров’я та достаток.
А розвалити родину вирішила тітка Ліда. Вона заздрила та страшно лютувала, що тато головним бухгалтером зробив маму, а не її. Щоправда, коли Ліда відходила в інший світ, то зізналася, що збрехала.
Мама знала правду, але тата додому не пускала. Батько давно хотів повернутися додому, але мама була проти. Мама казала, що обійшлася без нього в молодості, то й на старості він не треба. Так і жила Марина, розриваючись між двох найрізнішими людьми.
Нарешті Марина переступила батьківський поріг. Вона засмутилася, бо тато за пів року дуже змарнів. Схуд, осунувся. Марина обняла батька, заплакала.
– Маринко, не проходить і дня, щоб я не хотів напоумити матір. Але вона горда, носа крутить, нічого й чути не хоче.
Марину знову почали душити сльози, але вона нічого не могла зробити. Знала свою матір, її вдачу.
Дівчина поприбирала у батька в хаті, зварила кашу та борщ, поцілувала тата і пішла знову до матері.
– Мамо, зупинися. Татові погано. Наступи собі на горло, переступи свою гординю, і помиріться. Тим паче, що він ні в чому не винен.
– Чуєш, то давай я на старості заміж вийду! Людей смішитиму?
Марина махнула рукою та пішла. Сказала, що приїде на Великдень.
Коли наступного разу приїхала до матері, заклякла на порозі: в коридорі замітав тато. Він посміхнувся Марині. Мама поцілувала доню і покликала до столу. Марина у батьків нічого не допитувалася, просто дуже раділа.
У матеріалі використані ілюстративні фото
