У маленькому будиночку на околиці Львова, де кожен куток зберігає спогади про бурхливу молодість, 65-річна Оксана сиділа з келихом вже холодного чаю, дивлячись у порожнечу. Вперше в житті її серце стискалося від гіркої правди: троє дітей, яким вона з чоловіком присвятили все — час, сили, заощадження, — пішли у своє життя, залишивши батьків наодинці. Син навіть не бере трубку, коли вона дзвонить. Іноді в голові лунає страшне питання: невже жоден з них не подасть їм склянки води, коли старість остаточно візьме своє?
Оксана вийшла заміж у 25 років. Її чоловік, Богдан, був шкільним другом, який роками добивався її серця. Він вступив до того самого університету, аби бути поряд. Через рік після скромного весілля Оксана завагітніла. Їхня перша донька, Соломія, народилася, коли життя ще не було готове до таких змін. Богдан кинув навчання, аби працювати, а Оксана взяла академвідпустку.
То були важкі роки. Богдан пропадав на роботі, інколи цілими днями, а Оксана вчилася бути матір’ю, паралельно намагаючись закінчити інститут. Через два роки вона знову завагітніла. Довелося перейти на заочне навчання, а Богдану — працювати ще більше, аби прогодувати родину.
Незважаючи на труднощі, вони виростили двох дітей — старшу Соломію та молодшого сина Тараса. Коли Соломія пішла до школи, Оксана нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Богдан отримав стабільну посаду з гарною зарплатою, вони облаштували невелику квартиру. Але лише вони злегка перевели подих, як Оксана дізналася, що чекає третю дитину.
Народження молодшої доньки, Одарки, стало новим випробуванням. Богдан брався за будь-які підробітки, щоб забезпечити родину, а Оксана присвятила себе малюці. Як вони впоралися, вона досі не розуміє, але поступово все налагодилося. Коли Одарка пішла до першого класу, Оксані стало легше, наче камінь звалився з плечей.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, ледь почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Оксана і Богдан не відмовляли — адже самі одружилися молодими. Організація весілля та допомога з купівлею житла для молодої пари виснажили їхні сили та спустошили заощадження.
Тарас теж захотів своє житло. Батьки не могли відмовити синові, і, узявши черговий кредит, купили йому квартиру. На щастя, Тарас швидко знайшов роботу у великій компанії, що трішки заспокоїло Оксану.
Коли Одарка закінчувала школу, вона поділилася мрією — вчитися за кордоном. То був важкий період: грошей ледь вистачало, але Оксана і Богдан зібрали все, що могли, і відправили доньку на навчання до Європи. Одарка поїхала, а їхній дім спорожнів.
Роками діти все рідше з’являлися в батьківському домі. Соломія, хоча й жила у Львові, заходила лише інколи, посилаючись на зайнятість. Тарас продав свою квартиру, купив нову в Києві і приїжджав раз на рік, якщо не рідше. Одарка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будучи кар’єру.
Оксана і Богдан віддали дітям усе: молодість, час, гроші, мрії. А натомість отримали порожнечу. Вони не чекають від дітей фінансової допомоги чи догляду. Їм потрібне лише одне — аби вони подзвонили, приїхали, сказали добре слово. Але, здається, це лишилося в минулому.
Тепер Оксана сидить біля вікна, дивиться на засніжений двір і думає: може, настав час перестати чекати? Може, у 65 років вона з Богданом заслужили право на щастя, про яке завжди думали останніми?
Але як відпустити цей біль? Як прийняти, що діти, заради яких вони жертвували усім, пішли, навіть не обернувшись? Оксана згадує, як колись мріяла подорожувати, читати книги, просто жити для себе. Але роки пішли на турботу про інших. І тепер, стоячи на порозі старості, вона відчуває, що життя наче вислизає з рук.
Богдан мовчить, але Оксана бачить у його очах ту саму тугу. Він, як і вона, віддав дітям усе, що мав, і тепер не знає, як заповнити порожнечу. Вони не хочуть бути тягарем, але й жити в очікуванні дзвінка, який, можливо, ніколи не роздасться, стає нестерпно.
— Може, нам уже час почати жити для себе? — тихо промовляє Оксана, стискаючи руку чоловіка. — Поїхати до моря, як мріяли? Або просто вечорами гуляти, не думаючи, хто подзвонить?
Богдан дивиться на неї, і в його очах блиснула іскорка.
— Може, і час, — відповідає він. — Ми ж ще живі.
Але в глибині душі Оксана боїться: а раптом вони вже розучилися жити для себе? Раптом усе, що в них лишилося, — це спогади про те, як вони були потрібні? І все ж, дивлячись на чоловіка, вона вирішує: вони спробують. Вони знайдуть у собі сили почати спочатку, навіть якщо це здається неможливим.
