Петро Семенович все не міг звикнути до нового місця. Яка все -таки підступна штука…життя. Колишній інженер на атомній станції, батько трьох дітей, не міг навіть подумати, що буде доживати свою старість в будинку для людей похилого віку.
А життя колись вирувало. Високооплачувана робота, велика квартира, авто, чудова дружина та троє милих дітей.
Вони з дружиною чудово вели господарство, виховували сина та двох доньок, і працювали на станції. Їх усі поважали. Життя було повна чаша.
Петро Семенович щось таки пропустив у вихованні своїх дітей. Хоча і з усіх сил вони з дружиною виростити порядних дітей. Дружини не стало 10 років тому. Пішла у засвіти уві сні.
Прийшов той час, коли старий, безпорадний чоловік, виявився непотрібним своїм дітям. Син Володя поїхав працювати закордон (в Італію), ще 10 років тому. Там одружився, має хорошу роботу. Раз на рік приїздить на Батьківщину провідати батька та сестер. Останні роки навідувався рідше. Дочки живуть тут, в Енергодарі, але у кожної своя сім’я, турботи.
Чоловік дивився у вікно й тихо плакав. За вікном пролітав пухнастий сніг.
Надворі було 30 грудня. Всі готувалися до зустрічі Нового року. Наближався Новий рік. Всі бігли додому, несли подарунки в красивих обгортках та пухнасті ялинки. Петро Семенович закрив очі і посміхнувся. Він згадав, як весело колись проходили у їх родині свята. Приходили родичі та куми. А ще завтра у нього день народження. Самотній день народження. Нікому він не потрібен. Так і минув день у гірких роздумах.
Вранці наступного дня у будинок для людей похилого віку почали сходитися родичі літніх людей. Декого діти забрали додому на святкування.
Несподівано у двері хтось постукав.
– Заходьте! – промовив Павло Семенович.
– Батьку! З Новим роком! – почувся до болю знайомий голос.
Літній чоловік посміхнувся. До нього прихилився його старший син Володя. Вони не бачилися 3 роки. Який гарний чоловік.
Володя? Це, напевно, мені сниться? – літній чоловік заплакав. Він такої приємної несподіванки, чоловіку перехопило подих.
– Батьку, я вчора приїхав, хотів сюрприз зробити. Чому ти не написав, що Марина з Олею, відправили тебе сюди? Я їм гроші щомісяця надсилав гроші для тебе. А вони мене просто використали?
– Так. Так, батьку, збирай свої речі швиденько. Я замовляю квитки по телефону. Сьогодні вночі у нас поїзд до Львова. Поки поживемо у батьків моєї дружини. Зробимо тобі документи. І полетиш з нами в Італію.
– Куди синку? Я вже одною ногою на тому світі? Яка Італія? -здивувався Петро Семенович.
Не хвилюйся, дружина у мене чудова і вже чекає нас. Хоч з онучкою познайомишся!
– Володю. Це так несподівано, – заплакав чоловік.
– Я тебе у цьому місці більше не залишу. Не таку ти старість заслужив, батьку! Збираймося швидко!
– Он якого чудового сина виховав! Справжній чоловік. – заздрісно промовляли мешканці будинку для людей похилого віку.
Володя забрав батька з собою в Італію. Так, у сімдесятирічного чоловіка почалася, можна сказати, друга молодість. В колі рідних та приємних серцю людей. Правду кажуть в народі: “Якими ми виховали дітей-покаже наша старість”.
