Коли б знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Народу в автобусі було небагато — робочий день.
Микола дивився у вікно на почорнілий, осілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову голосно вилаяся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, коли він приїжджав сюди, його охоплювало важке почуття неминучості й миттєвості життя. Думки про те, що колись і він знайде тут спокій, були нестерпними. Він приїжджав не через серце, а через обов’язок. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився перед воротами. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж пішли до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Микола теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі квіти. Від яскравих, насичених воском пелюсток ляскало в очах. Наприкінці ряду він помітив жінку з відром червоних гвоздик.
Купивши чотири квітки, він увійшов на територію цвинтаря. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом уздовж доріжок теж хлюпала вода. Запізно пожалкував, що вдяг старі зимові черевики.
Він дійшов майже до краю лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу — по хресту. «Час ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім зробить один на двох?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом місто мертвих, що розросталося. Багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став у осілий сніг, потоптався, щоб утрамбувати. Відчув, що ноги все ж промокли.
— Здоровенькі були, Оленко.
З вигорілої фотографії в рамці біля хреста на нього усміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вбралася у нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх у вуха і радісно усміхнулася. Він встиг зфотографувати цю мить. Наче вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Микола примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими в землю. Вони не вигоріли, не знебарвилися, наче їх принесли вчора.
Він нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, поставив її у ноги могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, кволі стебла не проколупували, а сніг скоро розтане — квіти все одно впадуть. Вони виглядали скромно серед яскравих штучних бутонів. Але живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди не можу. Пробач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він говорив довго, розповідав новини, дивився на портрет, поки ноги не замерзли зовсім. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Оленко. Вдягнув старі черевики — і промочив ноги. А дорікти вже нікому. Тепер прийду після Великодня, коли буде сухо. Тоді й могилку приберу, нову фотку принесу, таку саму. Бо дуже ти тут гарна. Пробач мені за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу і, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже стояло кілька людей. Коли він нарешті сів у автобус, пальці на ногах майже не відчувався.
Додому ледве дійшов. Одразу зняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник. Коли закипів, випив дві чашки чаю з медом. Вдів сухі вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю його розслабило, і потягнуло в сон…
***
Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молода, з великими очима, веснянками на носі і посмішкою, ніби вівсяне сонечко з-за хмар. Микола не приховував, що милується нею. У нього дружина, син у третій клас ходить, а він не може відвести очі від дівчини. І що робити, якщо вона постійно трапляється на очі? Не відвертатися ж.
Якось незадовго до Нового року вони зустрілися на автобусній зупинці. Марійка куталася у комір пальта. У її великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Микола поглядав на неї збоку. Коли підійшов автобус, він розштовхав усіх і зайшов за нею, сів поруч.
— Здоровенькі були, Марійко. Додому? — спитав він, щоб заговорити.
— Так. А ви?
— І я. — Помовчав. — Ялинку вже прибралиВідчувши, як сльози стискають горло, він зрозумів, що справжнє покарання — це не смерть, а життя зі згадкою про те, що можна було б зробити інакше.
