Я свого Максима виховувала сама, коли йому було два місяці, то його батько пішов до іншої жінки. Я довго переживала ту зраду, якби не син то не знаю, щоб зі мною було. Але час іде все загоюється. Коли син підріс, то в мене були залицяльники, та я не хотіла нікого приводити у свій дім, бо синові не потрібна чужа людина. Та й він завжди мені говорив, що нам у двох дуже добре.
Коли Максиму було двадцять два він привів свою наречену Анжелу. Дівчина була приязною, спокійною, дуже вихованою. Завжди я дивувалася як мій син з його неспокійним характером зміг підкорити таку дівчину. Та вони завжди жартували, що протилежності притягуються.
Анжела часто до мене телефонувала, ми могли довго щось обговорювати. Я була рада, що знайшла спільну мову з невісткою. Може через те, що в неї не було вже своєї мами, вона до мене горнулася. Я радо з нею проводила час, адже завжди боялася, що не порозуміюся з невісткою. Чекала коли вже стану бабусею.
Та проживши рік з Анжелою душа в душу, Максим став мінятися. Й причиною тому стала жінка, жінка старша від нього на п’ять років, з двома дітьми. Я не уявляю як пережила то Анжела, але для мене то стало шоком. Як можна було покинути дружину й піти до чужої з чужими дітьми. Я місяць плакала та просила сина одуматися, й знаєте, що він мені сказав, «Як так любиш Анжелу то прийми її за дочку, а я знайшов собі справжню сім’ю, й найкращу дружину. Як не приймаєш їх то забуться за мене» Після тих слів я прозріла, я ж його виховувала, душу вкладала, а він зробив як його батько, зрадив і дружину і мене.
Після того я перестала з ним спілкуватися, а почала більше уваги приділяти невістці. Хоча й знайомі казали, що з часом я зміню гнів на милість. Що син все ж моя кров, а Анжела знайде собі іншого чоловіка й доведеться з нею попрощатися. Та життя вносить свої корективи.
Хоча я мала надію, що Максим одумається та повернеться до першої дружини, дива не сталося. У його новій сім’ї народилася дитина, хоча я не вірю, що його. Бо дізналася я яка його обраниця ласа до чужих чоловіків. А Анжела дійсно зустріла нового чоловіка, Павло порядна людина, любить її та їхню донечку Яринку. Ми й досі спілкуємося, часто телефонуємо одна одній. Інколи я сиджу з Яринкою, коли Анжела й Павло затримуються на роботі, тож іду в садок і забираю її до себе. Вихователі думають, що я Анжелина мама, навіть говорять, що онучка на мене схожа.
За ці п’ять років Максим жодного разу не зробив у мій бік і кроку для примирення. І з кожним днем я все більше черствію, до рідної дитини. А чужа стала мені як рідна, я навіть не знаю за, що мені таке покарання сином і така дяка колишньою невісткою. Якби не було, а я рада, що в моєму житті є Анжела. А як далі життя складеться будемо бачити. Та поки що невістка мені рідніша ніж син.
