Якби ми зустрілися раніше…
Соломія прийшла до поліклініки вчасно, взяла картку в реєстратурі та піднялася на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.
— Ви всі до дванадцятого? — несміливо запитала Соломія.
— До дванадцятого. А ви будете за тим чоловіком біля вікна, — відповіла одна із жінок.
— А в мене талончик, — сказала Соломія і почала шукати його в кишені.
— А тут усі з талончиками, — сипким голосом відреагував сідоволосий сухорлявий дідусь.
Соломія зустрілася поглядом із чоловіком біля вікна і підійшла до нього.
— У вас теж талончик? На який час? — звернулася вона до нього.
Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.
— На дев’ять тридцять, — охоче відповів чоловік.
Соломія здивовано подивилася на нього.
— То навіщо ви чергу зайняли? Ваш час уже минув. Чи ви запізнилися? — спитала вона.
— Ми не запізнилися, навіть раніше прийшли, а от лікар спізнюється, — втрутився у розмову сідоволосий дідусь, і всі, хто сиділи біля кабінету, заворушилися, зашуміли, скаржачись на несправедливість.
— Як так? Навіщо тоді талончики, якщо приймають за живою чергою? — здивувалася Соломія, звертаючись до говіркого діда.
— Хочете поскаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Брехав, звісно, йому років сімдесят, як і мені. Потім завідувачка привела свою знайому. Сорок хвилин у кабінеті “консиліум” проводили. Ось і сидимо, чекаємо. Що ви хочете? Безкоштовна медицина, — бурмотів дідусь.
— За такими темпами ми до вечора не потрапимо. І що, знову брати талон? — обурилася Соломія, шукаючи підтримки в чоловіка біля вікна.
— Не хвилюйтеся, усіх прийме, хоч і на швидку руку. Лікар теж людина. Все розуміє, але нічого не може зробити. Система, — значуще сказав дідусь і підняв угору скривлений палець. — У них коротка думка: не подобається — йди до платної клініки.
— Але ж це неправильно… — Обурення в Соломії росло, як пара в закипаючому чайнику.
— Мій вам порада — не хвилюйтеся. Нічого не зміните, а собі шкоду принесете, — філософськи сказав чоловік біля вікна.
Соломія стала поруч, вагаючись, чи варто чекати дві години, чи піти.
— До ортопеда завжди важко потрапити. Він один, а нас багато. Пошле на рентген, а там теж черга. Потім зі знімком знову сюди… — дідусь у відчаї махнув рукою.
Черга підтримала його, знову загула, заворушилася.
«Може, все ж таки піти?» — подумала Соломія, але не рухалася з місця, сподіваючись на диво.
— Що, не можете наважитися піти? — спитав чоловік.
Соломія подивилася на нього, але не відповіла.
— У вас щось серйозне? — знову запитав він.
— Тут, як на мене, у всіх серйозне, — Соломія відірвалася від підвіконня, в останній раз глянула на дванадцятий кабінет і пішла до сходів.
За спиною вона почула нерівні кроки і озирнулася. Чоловік, кульгаючи, наздоганяв її.
— Ви теж вирішили піти? — спитала Соломія.
Їй стало легше від того, що вони пішли разом.
— А до платної не пробували звернутися? — знову спитала вона.
— Там ті ж самі лікарі, тільки гроші беруть, — відповів чоловік.
Вони разом вийшли з поліклініки.
— Ви на автобус? — спитав чоловік.
— Ні. Трохи пройдуся пішки, заспокоюся. — Соломія пройшла повз зупинку.
— Почекайте, я з вами, — наздогнав її чоловік.
— Вам, напевно, важко йти? Краще б дочекалися автобуса, — сказала йому Соломія і мимоволі сповільнила крок.
«Все одно не відстане. Ось причепився», — подумала вона.
— Я вас впізнав. Ми разом брали талончики в понеділок, потім разом їхали додому. Ви живете десь поруч — ми вийшли на одній зупинці.
— Ви за мною стежили? — спалахнула Соломія.
«Точно не нормальний».
— Ні. Так вийшло.
Дехто вони йшли мовчки. Соломія намагалася підлаштуватися під його крок, щоб йому було легше. Через дві зупинки вони все ж сіли в автобус, потім разом вийшли.
— Ось мій будинок, — сказав чоловік і показав на дев’ятиповерхівку навпроти зупинки. — Дозволите провести вас?
— А як нога? Не болить? — замість відповіді спитала Соломія.
— Звик. А знаєте що? Приходьте завтра до Будинку культури. У нас там свого роду клуб. Не пошкодуєте.
— Я не люблю такі зустрічі. До того ж, це ваші друзі, а не мої, — Соломія не знала, що сказати, щоб він відчепився.
— Даремно. Я колишній артист. Точніше, так і не став ним. Кажуть, обіцяв багато. Так-так, не дивуйтеся.
— І що завадило? — скептично спитала Соломія, не вірячи нав’язливому супутнику.
«Усе зрозуміло, чіпляється».
— Любов завадила. Закохався по вуха в най— У найгарнішу дівчину на курсі, — зітхнув він, — і тепер хромаю заради кохання, яке так і не сталося, але зустрів вас, і здається, що все має свій сенс.
