**Щоденник Аліни**
“Якби не та аварія з водою…
Гаразд, ось мій номер телефону, влаштовуйтесь, а я біжу, бо завтра вночі літак лечу у відпустку, на ходу говорила Ірина Олегівна, господарка квартири, яку щойно здала мені. Якщо щось, дзвоніть. До побачення.
Добре, до побачення, відповіла я трохи збентежено, все ще тримаючи в руці договір і довіреність на взаємодію з обслуговуючою організацією на всяк випадок.
“Швидка та кмітлива господарка. Хоча, мабуть, так і має бути”, подумала я.
Квартира мені сподобалася новобудова, з вікна чудовий вид: ліс поруч та невеличка річечка, яка навіть взимку не замерзає. Чому ніхто не знає. Сусіди жартують, що в ній тече “незамерзайка”.
Прожила я тут півтора тижні. З роботи повертаюся вже у темряві на дворі зима. Сусідка навпроти, Віра Іванівна, наймиліша жінка, завітала до мене на третій день.
Добрий вечір, спокійно сказала вона. Віра Іванівна, сусідка навпроти. Давайте знайомитися, якщо ви тут поселилися. Сусідів треба знати в обличчя та дружити з ними, ніби пояснювала мені, ніби собі.
Заходьте, Віро Іванівно! Мене звати Аліна, дуже рада, що ви завітали. І справді живу, а нікого не знаю. запросила я. Давайте чаю? Хоча нічого особливого немає, тільки шоколадка.
Дякую, Аліночко, але я запросила тебе до себе. У мене яблучний пиріг, ще теплий. Ідемо. Та й, знаєш, вибач, я з тобою на “ти”. По-перше, ти молода, по-друге, ми сусідки, а по-третє я колишня вчителька, тому з учнями завжди на “ти”.
“Мабуть, вона була чудовим педагогом”, блиснуло в голові.
Ой, дякую, Віро Іванівно! Несподівано на пиріг потрапила, засміялася я. Пиріг з яблуками це завжди добре.
Засиділася я у сусідки, але не шкодувала вона виявилася чудовою співрозмовницею. Розповідала про школу, учнів, зізналася, що сумує на пенсії… Та що поробиш вік бере своє.
Мені двадцять вісім, заміжня не була. Три місяці тому розійшлася з хлопцем занадто мякий і безпорадний був. Навіть чашку за собою не помив, не кажучи вже про щось серйозне: пофарбувати, починити чи лампочку вкрутити. Посварилися на побутовій ґрунті, після року спільного життя.
Повернулася від сусідки пізно, випила чаю, наїлася пирога і спати. На роботі звіт, завтра, мабуть, затримуватимусь.
І справді весь день не відривалася від монітора, лише на обід вибігла. Нарешті вдома, можна відпочити.
“Фух, слава Богу, звіт закінчила. Незабаром новорічні свята відпочину, на гірські лижі поїду. Треба тільки Світланку умовити, вона в цьому лінива…”
Поїла, сіла на диван, уткнулася в телефон. Не знаю, скільки минуло, але раптом захотілося пити. Вийшла на кухню, поставила чашку і здригнулася від незвичного шуму. Обернулася: вода з силою била з крана, розбризкуючись по всій раковині.
“Ой, лише б не потоп! Що робити?”
Згадала, що господарка показувала, де перекрити воду. Забігла у ванну, спробувала закрутити кран не піддавався. Мабуть, давно ним не користувалися. Вода ллється, я кинула ганчірку на підлогу, але це, звісно, не допоможе. Найбільше хвилювалася за сусідів знизу.
“Хто там живе? Затоплю ж їх зараз!”
Натиснула з усієї сили кран піддався, але не до кінця. Вода текла вже не так сильно, але все одно лл
