Андрій із Варею жили добре, довго не могли народити. Вже коли відчаялися, Варя пішла до лікаря. Після огляду лікар повідомив, що дівчина при надії. Андрій і Варя раділи тому повідомленню. Сповістили батьків. Мама Варі сказала, що нарешті діждалася гарної новини. Віднині Варю оберігали всі. Не носи, не підіймай важкого і так далі. Інколи дівчині хотілося вигнати всіх родичів із квартири, щоб дали спокійно робити свої справи.
А вони як на те, чергували біля Варі. Особливо в останні місяці перед пологами. В належний час народився хлопчик. Бабусі, дідусі раділи. Особливо мама Варі. Вона кожного дня приходила допомагати доньці. Бавилася з онуком. Говорила, як же вона його любить. Навіть не розуміє, як жили до цього, без Роми. Хлопчик ріс швидко. Ось і два роки йому. Бабусі гарно доглядають внука, тому Варя вирішила вийти на роботу. А Рому в дитячий садок. Якщо хворітиме, бабусі поряд.
Так і зробили. Коли хлопчик пішов у садочок, перший рік часто хворів. Ніяк не міг адаптуватися в середовищі. Дійсно, бабусі по черзі сиділи з Ромою. Лікували його хвороби. Мама Варі говорила, що вже мріє, як водитиме онука в школу. Вчитиме з ним домашні завдання, поки тато з мамою прийдуть із роботи.
Минуло п’ять років. Вже першокласника Рому тато везе машиною в школу. Варя не поїхала з ними. Якби ж то Андрій знав, що бачить свою дружину живою в останнє, не залишив би вдома, забрав із собою. В той день Варя не поспішала на роботу. Вона відпросилася на дві години. Коли переходила пішохідний перехід, позаду летіла машина, яку дівчина помітила, але пізно.
Втрата рідної людини. Як пояснити хлопчику, що вже не побачить маму, не приголубить вона його. Як пережили той час, Андрій не пам’ятає. В голові туман. Намагається не згадувати той перший місяць без дружини. Але час іде, рана потихеньку загоюється. Вона вже не болить, ниє. З часом мама Варі перестала до них приходити. Не водить Рому в школу. Все лягло на плечі мами Андрія. У вихідні разом із сином їхали до бабусі провідати. Та вона прохолодно ставилася до онука.
Де поділася її любов. Відтоді як не стало Варі, її мама не пригортає Рому до себе, не говорить, що любить його. Але ж то її внук. Єдина рідна дитина залишилася. (Варя в неї одна дочка). Та Марії Петрівні байдуже. Дивиться на нього, як на чужого. Андрій перестав приводити хлопчика до бабусі. Сказав тільки:
– Маріє Петрівно, ми завжди поруч, Рома чекає на вас. Як надумаєте, приходьте.
Йшли додому, Андрій думав. Чому так. Здавалося, навпаки, більше прихилялася б до онука. Адже крім нього в неї немає нікого.
