Коли б знати, як воно буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, часом навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Народу в автобусі було небагато — робочий день таки.
Микола дивився у вікно на почорнілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову смачно вилаяся.
— Так, і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду замаячила огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Микола відчував важке передчуття неминучості. Думки про те, що колись і він знайде тут спокій, були неприємними. Приїжджав сюди не тому, що хотів, а тому, що так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно своїх думок, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився перед брамою. Двері зі скреготом відчинилися, і пасажири стали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу попрямували до ряду штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Микола теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі квіти. Від яскравих воскових кольорів у очах тьмарило. Наприкінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Микола купив чотири гвоздики і увійшов у браму. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом вода також хлюпала. Запізно пожалкував, що вдяг старі зимові черевики.
Він дійшов майже до краю лісу і звернув ліворуч. Могилу дружини знайшла одразу, по хресту. «Час ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім, може, одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув місто мертвих, що простягалося вперед. Багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу і став на просідаючий сніг, притоптав його ногами. Відчув, що все ж промочив ноги.
— Здоровенька, Оленко.
З вицвітлої фотографії у рамці біля хреста йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження, коли зранку побіг за квітами, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вбралася у нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх у вуха й радісно усміхнулася. Він встиг зфотографувати цей момент. Ніби було вчора…
— З днем народження. Сьогодні тобі було б п’ятдесят шість. — Микола примірявся, куди поставити гвоздики.
Уся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими у землю. Вони не вигоріли, не зблякли, ніби їх принесли лише вчора.
Микола нахилився, витяг із снігу одну гілочку жовтих квіток перед самим хрестом, воткнув її у сніг біля ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, квіти не воткнеш, а сніг скоро розтане, і вони все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але все ж були живі.
— Сумую за тобою. Але часто приходити не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він довго говорив, розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги зовсім не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Оленко. Вдяг старі черевики і промочив ноги. Тепер і дорікнути нікому. Прийду після Великодня, коли вже сухо буде. Тоді й могилку приберу, нову фотографію принесу, таку саму. Дуже ти тут гарна. Прости мені все. — Він зітхнув, переступив через огорожу і, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже стояло кілька людей. Коли нарешті він сів у автобус, пальці ніг майже не відчувалися.
Доділедьшов. Відразу зняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник. Коли він закипів, випив дві склянки чаю з медом. Вдів сухі вовняні шкарпетки, увімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю Миколу розслабило, і його потягнуло до сну…
***
Марія прийшла на будівництво після технікуму. Молода, з великими очима, на носі веснянки, а посмішка — ніби сонечко з-за хмар. Микола не міг не дивитися на неї. У нього дружина, син у третій клас ходить, а він не може відірвати очі від дівчини. Що робити, якщо вона постійно трапляється на очах? Не відвертати ж погляд.
Одного разу незадовго до Нового Року вони зустрілися на зупинці. Марія куталася у комір пальта. У великих очах відбивалися вогні фонарів. Микола поглядав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він розтовкав усіх і сів поруч із нею.
— Здоровенькі були, Маріє. Додому? — спитав він, щоб завести розмову.
— Так. А ви?
— І я. — Микола помовчав. — Ялинку вже прибрали?
— Ні. ТакаМикола закрив очі і зрозумів, що його справжнє покарання — не смерть дружини, а ця невгамовна пам’ять, яка ніколи не дарує йому спокою.
