Якби знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджав на зустрічну. Народу в автобусі було небагато — робочий день таки.
Роман дивився у вікно на посинілий, осілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову смачно вилаяся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду з’явилася огорожа кладовища, за якою темніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Роман відчував важке почуття передвизначеної безвиході та миттєвості життя. Думка, що колись і він знайде тут спокій, була неприємною. Приїжджав сюди не через поклик серця, а через обов’язок. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дати. Йому стало соромно за свої думки, і він голосно зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу попрямували до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Роман теж повільно пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток у очах починало рябити. В кінці ряду він побачив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Роман купив чотири квітки і увійшов на кладовище. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом біля доріжок теж хлюпала вода. Запізно пожалкував, що взяв старі зимові черевики.
Він дійшов майже до краю лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов відразу — по хресту. «Треба вже пам’ятник ставити. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом місто мертвих. Багато нових могил з’явилося з тих пір, як він був тут восени.
Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптав його, щоб не так холодно було. Відчув, що все ж промочив ноги.
— Здрастуй, Соломіє.
З полинялої фотографії в рамці біля хреста на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй лише тридцять шість.
Згадав той день народження. Зранку побіг за квітами, а коли повернувся, Соломія вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх і радісно посміхалася. Він встиг зняти цей момент. Ніби вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Роман примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, осРоман витер обличчя, забрав з порожнього будинку старі фотографії та пішов у ніч, де дощ змивав його сльози і провину, але ніколи — спогади.
