Та що тут розказувати, уяви собі: мені рідна мама погрожує судом, бо квартира після бабусі переписана не на неї, не на мене, а на мою доньку! Мама переконана, що це найгірша несправедливість на світі. Вона вважає, що мала б ця квартира перейти їй. А бабуся вирішила інакше. Ну звісно, бо ми з чоловіком п’ять років жили з нею під одним дахом, доглядали й підтримували.
Моя мама ну ей Богу, справжня егоїстка. Для неї важливі були тільки власні бажання й вигоди. Заміжня була три рази, а дітей у неї двоє я і моя молодша сестра. Я з сестрою чудово ладнаю, а з мамою ну, якось так собі.
Батька свого я майже не памятаю: він ще коли мені два рочки було, оформив розлучення. До шести років я з мамою жила у бабусі. І дивно, але чомусь тоді вважала бабусю суворою, мабуть, бо мати постійно плакала. А вже пізніше зрозуміла: бабуся була золотою людиною, просто хотіла своїй доньці кращого життя.
Потім мама вдруге одружилася, і ми почали жити з вітчимом. Там народилася моя сестра. Мама прожила з тим вітчимом сім років, а потім і з ним розлучилась. Цього разу до бабусі ми не поїхали вітчим поїхав на заробітки, а нам дозволив пожити в його квартирі. Через три роки в мами новий чоловік, черговий переїзд.
Новий чоловік, відверто кажучи, не був у захваті, що у його дружини діти. Але шкоди не робив просто ігнорував нас. Та й мама наша, якщо чесно, була зайнята тільки ним. Постійно влаштовувала сцени ревнощів, посуд летів у стіни
Раз на місяць мама збирала речі, щоб нібито йти, але “вітчим” кожен раз її вмовляв повернутись. Ми з сестрою з того вже сміялися і не звертали уваги. І вихованням сестрички зайнялася я. Мамі то було не до того. Добре, що були обидві бабусі дуже нас підтримували. Далі я переїхала в гуртожиток, а сестра залишилась жити з нашою бабусею. Тато їй добре допомагав. А мама дзвонила лише на свята.
З мамою я змирилась така вже вона є. Звикла, що нашим життям вона не особливо переймається, не хвилюється. Сестра ж дуже ображалась. Особливо коли на її випускний мати не прийшла.
Життя йшло. Сестра вийшла заміж та переїхала з чоловіком в інше місто. А я зі своїм хлопцем, не поспішаючи з весіллям, жили разом у зйомній квартирі. Я часто забігала до бабусі ми дуже зблизилися, хоча старалася не набридати.
Потім бабуся захворіла й потрапила до лікарні. Сказали, що ей потрібний постійний догляд. Тож я почала щодня до неї приходити: приносила продукти, готувала, прибирала, просто підтримувала розмовою. Слідкувала, щоб вчасно приймала ліки. І так пів року.
Часто приходила й з хлопцем він завжди допомагав, щось лагодив чи впорядковував в квартирі. І тут бабуся запропонувала, щоб ми переїхали жити до неї мовляв, і їй не самотньо, і ми зекономимо на оренді, зможемо відкласти на власне житло. Звісно, ми погодились.
Жили так, аж поки я не завагітніла. Вирішили народжуємо. Бабуся була така щаслива! Весілля зробили скромне, потім просто посиділи із родичами в кавярні. А мама навіть не прийшла, не привітала навіть по телефону.
Коли донечці було два місяці, бабуся впала й зламала ногу. Мені було нереально важко все поєднувати: і дитина маленька, й догляд за хворою бабусею. Подзвонила мамі, попросила допомоги вона відмовила: каже, що сама не здорова, прийде пізніше. Але так і не прийшла.
Пів року потому у бабусі стався інсульт. Повністю прикута до ліжка, опіки потребувала постійної. Без чоловіка я б не впоралась. З часом бабусі стало легше: почала потрохи ходити, говорити, їсти сама. Прожила після інсульту ще два з половиною роки навіть побачила, як її правнучка зробила перші кроки. А пішла вона від нас спокійно, уві сні. Ми з чоловіком дуже переживали бабуся для нас була надзвичайно близькою, страшенно її не вистачає.
Мама на похорон приїхала і тільки. А через місяць з’явилась з претензіями: мовляв, збирай свої речі, квартира буде моя. Була абсолютно впевнена, що отримує квартиру. Тільки вона не знала, що бабуся вже оформила на внучку право власності ще тоді, як народилась моя донечка. Тож мамі не дісталося нічого.
Вона була в гніві. Вимагає, щоб я їй віддала квартиру, обіцяє подати до суду.
От подивись на себе! Ти дурила стару, відібрала у неї квартиру, а тепер сама там живеш! Тобі це так просто не минеться! І не важливо, хто за бабусею доглядав квартира мала бути моєю!
Жодної квартири мама не отримає, це я точно знаю. Бо й до нотаріуса сходила, і з юристом порадилась. Ми будемо жити в квартирі, яку подарувала нам бабуся. А якщо у нас народиться ще одна дівчинка, назвемо її на честь нашої улюбленої бабусі Антоніна.
