Якось, коли ми їхали до Києва, брат залишився в поїзді.
Михайлик тоді дуже сильно злякався.
Зараз ми уже з братом дорослі та згадуємо цей випадок сміючись, а тоді нам було далеко не до сміху.
Ми їхали в столицю на екскурсію. Михайлику тоді було 6 років та мама вирішила, що в такому віці йому буде цікаво побачити Київ та й вже з ним буде легше, адже братик трішки підріс. Ми довго чекали коли настане момент нашої поїздки.
Їхати потрібно було ціле ніч, повертатися додому ми теж мали нічним поїздом.
У мене була верхня полиця, а мама з Михайликом розмістилися на нижніх полицях. Біля нас їхав один цікавий хлопець, він студент, представився Микитою.
Михайло відразу з ним розговорився та у них виявилось багато тем для розмови. Мама ледь вклала його спати.
Микита теж їхав до кінцевої зупинки. Коли настав час виходити Микита пішов вперед, бо дуже поспішав, сьогодні у нього була перездача та йому потрібно було ще підготуватися.
Ми з мамою та Микитою направились до виходу. Та брат в останній момент вирішив повернутися, бо йому далося, що він щось забув.
Мама сказала, що ми забрали усі наші речі, але брат не послухав та побіг до наших місць. Тим часом нас підхопив потік пасажирів і ми з мамою опинилися на пероні.
Мама відразу звернулася до провідника, але жінка не почула її через гул інших потягів.
Наш потяг відстав від графіка та час посадки скоротили. У наш вагон вже почали заходити інші пасажири, з вікна розгублено визирав брат та мама кричала провіднику, що у вагоні залишилася її дитина.
Провідниць хтось відірвав, вона здала свою зміну, а замість неї прийшов інший провідник.
Цей працівник теж був якийсь недолугий та почав питати у нас наші квитки. Добре, що хтось із пасажирів виявився доброю людиною та вивів Михайлика до нас.
Брат був заплаканий та переляканий. Мама міцно його обіймала та цілувала, наказувала нікуди від неї більше не відходити.
На недбалість провідників ми не стали скаржитися, бо хотілося якомога швидше забути цей прикрий випадок.
Згодом ми уже гуляли по столиці, Михайло був дуже радий, що все так добре закінчилося та попросив у мами пробачення за те, що змусив її хвилюватися.
Накупивши сувенірів додому, ми сіли на вечірній поїзд. Коли виходили на нашій станції, брат міцно-міцно тримав маму за руку.
