Одного разу я лежала в лікарні, і поряд в одній палаті зі мною була ще одна жінка, років 50. На вигляд вона була дуже красивою, витонченою. Її вік видавали лише зморшки на обличчі. Майже кожного дня її приходили провідувати колеги та знайомі. Завжди приносили красиві квіти та різноманітні фрукти, підтримували щирими та теплими словами. Але радості в її очах я не бачила, хоча вона і посміхалася.
З кожним днем її ставало все гірше, хоча серозних хвороб в неї не було, як я зрозуміла. Вона майже не вставала з ліжка, лежала наче не жива. Лише над вечір підходила до вікна і стояла там довгий час, наче виглядала когось.
Одного разу до неї прийшла сестра, але вона була на процедурах. Ми якось розговорились, і її сестра мені розповіла, що від неї пішов чоловік якого вона кохала, а дочка перестала спілкуватися. Її просто покинули, як непотрібну. Чоловік через іншу жінку, а дочка – бо просто не любила. Я була здивована, адже ця жінка була дуже красивою, вона мені не здавалася якоюсь поганою. Тепер я розумію, чому вона кожного вечора стоїть перед вікном, мабуть, чекає на чоловіка та дочку. Чекає і надіється. Але вони жодного разу не навідались. Не було ні дзвінка, ні повідомлення. Не відповів на ці таємні благання в ніч. Ввечері вона відійшла від вікна і просто лягла відвернувшись до стіни, так тихо, що аж мурашки по шкірі. Її наче не стало, наче переді мною не жінка, а статуя. Її можна було вилікувати, курс був правильним. Але іноді одного лікування мало, якщо людина когось чекає. Чекає, а приходять хороші, добрі люди – але не ті які потрібні. І ця жінка практично згорала в мене на очах.
Іноді навіть ліки не можуть спасти від душевного горя, від душевної туги за людьми які для тебе так дорогі. Залишається лише бездумне існування, і спогади тих щасливих моментів.
Я щиро надіюсь, що в цієї красивої жінки все наладиться.
