Я сказала їй: якби в тебе була хоч крапля совісті — помила б хоча б раз посуд за собою. А син звинуватив мене в тому, що я руйную його сім’ю.
Мені було лише 22, коли чоловік нас покинув. На руках — двохрічний син. Олежко. Його, мабуть, тяжко важили родинні обов’язки — треба було працювати, приносити гроші, думати не лише про себе. А він хотів іншого: легкої долі, розваг, жінок молодших. І пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Не важливо, яким він був чоловіком — та все ж разом якось легше. А тоді все впало мені на плечі.
Олежко пішов у дитсадок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася додому ледь жива. Але вдома завжди був лад, їжа на плиті, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так виховала мене мати. Тодішнє покоління було зовсім інше.
Не приховую, Олежка я розпестила. У двадцять сім він навіть картоплі підсмажити не вміє. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай тепер дружина піклується. А я нарешті займуся собою. Може, візьму додаткову роботу або просто відпочину після цих років. Але не тут-то було.
Олег заявив: «Мамо, ми з Марійкою трохи поживемо у тебе, поки не вирішимо питання». Що ж, пустила. Подумала — молоді, нехай живуть. Марійка буде готувати, прибирати, прати, як належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Марійка виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не пере не свої речі, ані Олегові. Навіть чашку за собою не прибере. Три місяці я жила, як у гуртожитку — хіба що чергування біля плити не розписували. Готувала на трьох, прибирала, прала, виносила сміття. А вони? Марійка цілими днями гортала телефон або гуляла з подружками. Олег працював, а вона — нічого не робила.
Коли я поверталася з роботи, то бачила справжній хаос. Брудний посуд у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — порожньо. Ні борщу, ні супу, ані навіть яєчні. Усе лягало на мене: зайди до крамниці, купи продукти, приготуй, потім ще й прибери за всіма.
І це тривало тижнями. Одного разу Марійка підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, з залишками їжі, з мошками. Видно, пролежала в її кімнаті не один день. Я не витримала.
Сказала: «Марійко, якщо в тебе є хоч крапля совісті — помий посуд. Хоч раз. Я не домробітниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що в цьому складного — віднести тарілку і помити її за собою?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Зняли квартиру і пішли, не попрощавшись. А Олег потім мені сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти чіпляєшся». Я? Я, яка їх годувала, прибирала за ними, прала, терпіла їхнє неробство місяцями?
Більше я не втручаюся. Тепер у моєму домі чисто й спокійно. Піклуюся лише про себе. Яке щастя — повертатися додому й не бачити сковороди з пригорілими залишками на плиті. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Усе хочуть на блюдечку. А поваги — жодної.
