«Який же він став гарний… Якби він був трохи заможнішим, працював би у престижній фірмі — я б, мабуть, закохалася», — думала Оксана.
— Ну, Іване, тримай оборону. Якщо щось станеться — дзвони. Не на Місяць же лечу, — сказав Ярослав, подаючи руку своєму заступнику та другові.
— Не переймайся. До речі, ти так і не сказав, куди їдеш? На Карпати чи в Одесу? — Іван міцно стиснув його долоню.
— Хіба не казав? До матері. Треба дах латати, паркан лагодити. Батько завжди доглядав за домом, а як пішов — усе посипалося. Не пам’ятаю, коли востаннє сидів із вудкою на озері…
— Я взагалі ніколи не рибалив. Справжній міський пацан. Навіть заздрю тобі, — зітхнув Іван. — Приїдеш — розповіси, — кинув він у спину Ярославу, який уже йшов.
Радіючи, що завтра опиниться далеко від шумного, задимленого міста, обійме матір, вдихне свіже повітря дитинства, Ярослав їхав додому й усміхався.
Він виріс у маленькому селі. Мати була вчителькою, батько — будівельником. Ярко часто допомагав батькові, умів працювати руками. Батько мріяв, що син піде його стопами. Але Ярослава вабили машини, комп’ютери, новітні технології. Вчився він легко. Коли закінчив школу, сказав: «У селі мені робити нічого. Хочу поїхати до Києва, досягти більшого, ніж бути будівельником, як батько».
— Як це — нічого робити? Село розвивається, будівельники завжди потрібні. Без хліба не залишишся. Хочеш — збудуємо тобі сучасний будинок? Одружишся — дітям буде де бігати, — говорив батько.
— Занадто рано про весілля. Треба спершу на ноги стати, — відмахувався Ярослав.
Батько сердився, сперечався. А мати терпляче заспокоювала й підтримувала сина.
— Не підрізаймо йому крила. Хай спробує. Він у нас розумний, ще пишатимемося ним, — умовляла вона.
Батьки дали грошей на перший час і відпустили сина підкорювати столицю. Ярослав вчився в інституті й підробляв на будівництві. З часом здобув усе, про що мріяв.
У школі закохався в Оксану — смішну, курносу дівчинку. Вона не вирізнялася особливим розумом, мріяла стати перукаркою, відкрити свій салон. У кожного була своя мрія. Так вони й роз’їхалися, сподіваючись колись зустрітися.
Коли Ярослав приїзджав додому на канікули чи відпустку, виявлялося, що Оксана вже поїхала.
Міг би піти до її матері, дізнатися номер чи адресу — та не зробив цього. Кохання заважатиме мрії. А якщо одружаться, з’являться діти — доведеться заробляти на хліб, а не йти до мети. Ні, спершу треба досягти всього — налагодити бізнес, купити машину, збудувати дім, а потім…
— Диви, щоб час не проґавив. Оксана може й не дочекатися тебе, — бувало казав батько.
— Не біда, є й інші дівчата, — відповідав Ярослав.
Але інші йому були не потрібні.
Тепер у Ярослава було все, або майже все, про що він мріяв. Гарний будинок у престижному районі, дорога машина, бізнес, що приносить статки. Тепер можна подумати про дружину. Жінки бували в нього. Але їм потрібні були будинок, іномарка, гроші. А він хотів, щоб його кохали просто за те, що він є.
Приїжджаючи до батьків, у таємниці сподівався зустріти Оксану. Розповідав про себе коротко й невиразно. Батьки жили скромно, без надмірностей, заробляючи чесною працею. Того ж чекали від сина. Коли він починав розповідати про свої успіхи, батько хмурився, а мати тривожно моргала.
— Чи можна чесно заробити на квартиру у Києві, збудувати дім?
— Чи не порушуєш закон? Хіба ми тебе так навчали? Краще б працював на будівництві, аніж нам із матір’ю соромитися за тебе, — бурчав батько.
Тому Ярослав приїжджав до них на вживаній, скромній машині, яку позичав у друзів замість свого «Мерседеса». Або потягом. Розповідав, що працює інженером. Батько схвально хвалив його й пишався сином-киянином.
Збираючись у відпустку, Ярослав і цього разу не зрадив собі, хоча батька не було вже три роки. Залишив «Мерседес» у гаражі, купив квиток на потяг і одягся просто.
Йому дісталося місце на нижній полиці, а верхнє мала зайняти бабуся. Без вагань поступився їй. Бабуся вдячно дякувала всю дорогу.
Ярослав лежав на верхній полиці й дивився у вікно. За ним бігли ліси, поля, річки. А він згадував, як багато років тому вперше їхав до Києва. Під стук коліс думки і спогади пливуть легко.
Село здалося йому маленьким і казково гарним. Повітря було свіжим, а дерева — густими, на відміну від блідої рослинності задимлених міст. У палісадниках цвіли квіти, тішили око.
Ярослав зайшов у двір рідного дому. Мати побачила його, зраділа, на її очах виступили сльози.
— Сину, яка ж радість! А я тебе й не чекала. Надов— Довго гостюватимемо? — зі сльозами в очі пригорнула його мати, а Ярослав, усміхаючись, відповів: «Доки не прогнана», і в цю мить зрозумів, що справжнє щастя — це не престиж та гроші, а повернення туди, де завжди чекають.
