Одного суботнього ранку до мене подзвонили в дверний дзвінок. Я нікого не чекала. Чоловік, Ян, був тоді на роботі, тож навіть якби прийшов, то не став би дзвонити в двері.
Я поглянула у вічко, побачила чоловіка з дитиною на руках та вирішила відкрити. Може комусь допомога потрібна, або що. За дверима був до болю знайомий чоловік. Це був мій колишній чоловік, Антон.
– Антоне, це ти? — здивовано запитала я.
– Так, Аню. Я. Скільки років вже пройшло. — Сумно відповів чоловік.
– Ага. П’ять років, з моменту розлучення… Ти по справі якійсь, чи просто в гості завітав?
– Якщо чесно, то по справі. Може, зайдемо всередину, обговоримо все? Все ж, розмова не для сусідських вух.
– Так, звісно, проходь. А це?… — вказала я на дитину років двох, що сиділа на руках Антона.
– Це моя донечка, Настуся.
Ми зайшли в квартиру. Я заварила для нас з Антоном чаю, а для Настуся дістала дитяче бананове пюре, яке завжди є в нашому домі, так як до нас часто приходять мої маленькі племінники. Почалась наша розмова.
– То про що ти хотів поговорити?
– Як тобі сказати… Якщо коротко, то я хочу, щоб и удочерила мою Настусю.
– Що?! Це ж твоя дитина. Як ти можеш про таке просити?
– Я б не просив, якби на це не було причини. Я знаю, що не заслуговую на твоє розуміння та поміч. Я багато чого наробив. Винен сам, що зраджував та не цінував тебе. Але мені справді нікого просити. Вислухай мене, а тоді суди.
– Ну… Добре. Я уважно слухаю.
– Після нашого розлучення я довгі швидко одружився на жінці, яку, як виявилось, цікавило лише красиве і багате життя, яке я міг їй дати. А коли вона завагітніла та народила дитину, їй стало нецікаво бути вдома та доглядати новонароджену Настусю, тому вона, назвавши мене скупим старим дідом, хоча мені було всього тридцять два втекла від нас з Настусею. Навіть відмову від дитини написала.
– О господи! Оце зозуля, а не мама!
– І не кажи. Я старався як міг, щоб добре доглядати за Настусею. Мама допомагала, як могла, але рік тому її не стало. Ця подія мене сильно підкосила. Самопочуття погіршилось. Я довго відкладав похід до лікаря, але таки наважився піти. І ось, два місяці тому, мені діагностували неоперабельну пухлину мозку… Жити мені залишилось недовго. В Насті немає нікого, хто б міг забрати її до себе, коли я відійду в інший світ. Тому прошу про таку послугу в тебе. Все майно я заповім тобі та Насті. Тому з грошима проблем не буде. Єдине, що прошу — не залишай її в дитячому будинку. Вона не винна в моїх гріхах і гріхах своєї матері. З документами допоможе мій друг. Він швидко все організує, тому Настусю ви зможете забрати до себе максимально швидко.
– Антоне… Це… Це жахливо. Я не знаю, що й сказати… Прийми мої співчуття, будь ласка.
– Дякую.
– Але зрозумій мене, будь ласка. Мені треба обговорити це з чоловіком. Дай на це тиждень. Я повідомлю тебе, що ми вирішимо.
– Я… Я розумію. Буду чекати. Дякую, що вислухала. І дякую, що подумаєш над цим. Бувай.
Це бувай відлунням прокотилось в моєму серці. Це те “Бувай”, коли людина справді, щиро прощається. Прощається назавжди. Я зрозуміла, що він прийняв свою долю.
Я зателефонувала Яну та сказала, що нам треба зустрітись в кав’ярні, де ми часто проводимо час, щоб обговорити дуже важливу річ. Після роботи Ян прийшов в той заклад, про який ми говорили, а я вже чекала там на нього.
Коли ми почали свою вечерю, я все розповіла коханому. І про колишнього чоловіка, і про його хворобу і про його прохання. Ян, почувши, що Антон хоче, щоб ми удочерили Настю, одразу ствердно сказав, що ми зробимо це. Я була здивована такому рішенню, а чоловік пояснив мені, чому так швидко погодився.
– Аню, я тобі не розповідав, адже не хотів згадувати ті жахливі часи. Але коли мені виповнилось десять років, мене усиновили. До того часу, з п’яти років, я жив у дитячому будинку. Я чудово знаю, як жахливо відчувати себе покинутим та нікому непотрібним. Я знаю, як це, коли ти кожного Нового Року, кожного дня народження, загадуєш одне і те ж саме бажання: “Нехай мама і тато заберуть мене звідси”. Тому іншого варіанту, як удочерити Настю, в нас немає.
Так ми і зробили. Я повідомила Антона про це. Він був неймовірно радий, хоча і дуже сумний, адже розумів, що не побачить, як його донечка росте, дорослішає, як закінчує школу, університет, як зустрічає своє перше кохання, як тішиться першій зарплаті.
Він наче з останніх сил тримався, щоб забезпечити Насті хороше життя. Бо коли ми вже все узгодили та домовились, коли Антон написав заповіт та завірив його, точерез два тижні відійшов у кращий світ. Зі спокоєм на обличчі. І навіть легкою усмішкою.
З тих пір пройшло три роки. Настуся щаслива в нашій родині. Рідні та близькі прийняли наш вибір добре та сприймають Настю як рідну. А ми, тим часом, плануємо народити ще одну дитину. Настуся дуже сильно хоче ще собі сестричку.
