Чи росла я бідній родині? Ну як сказати. За часів мого дитинства поняття бідності було розмите. Ми з батьками та сестрою жили у власній квартирі, мали що одягнути на свято, було й що на стіл поставити. За цими мірками – ми досить таки заможна сім’я.
Коли тато приносив додому якісь ласощі «від зайчика», чи то «Джека» або банан, доводилося ділити його навпіл, щоб і сестрі дісталося. Або ж, коли у нас були гості й приносили з собою цукерки, батьки чомусь завжди брали лише по одній цукерці, відмовляючись поласувати ще, бо вони «не дуже люблять їсти солодке». Тоді ми приймали цю правду за монету чистої води, а як воно насправді зрозуміли лише з роками. За цими мірками я можу назвати нас бідними.
Важко було влітку, коли ринок заповнений свіжими фруктами. Торговці мало не хапають тебе руки, запрошуючи до свого прилавка. З рота слинка тече, бо не хочеться вже їсти маминої консервації, хочеться чогось смачненького, але ти знаєш, що ніколи не попросиш купити полуниці чи черешні, бо перед виходом з дому мама чітко розповіла, що ми купуватимемо. Дітей брали за компанію і щоб допомагали нести пакети.
Якщо залишалися гроші після базарування, мама таки купувала полуницю. Кожному по дві. Я розділяла свою на декілька шматочків, щоб ласувати якомога довше. Коли полуниця закінчувалася, сестра запитувала, чи наїлася я. «Так, вона така солодка, що більше й не хочеться» – обманювала я, так само як і батьки, коли не хотіли брати по другій цукерці.
Оця неспроможність балувати себе звичайними продуктами залишилася у мене й у дорослому віці. Якщо стоятиме вибір між кілограмом полуниці чи можливістю купити продуктів на тиждень, ви самі здогадаєтеся, що виберу я. Ніби й заробляю нормально, й діти не обсіли, а потреба економити на всьому вкорінилася у мене, як столітній дуб в землю.
Женя не такий. Він спокійно може піти до крамниці й залишити там половину своєї зарплатні, щоб накупити всілякої смакоти й наїстися досхочу. «Скільки того життя!» – весело заявляє він, коли я починаю обурюватися щодо його марнотратства. Ми зустрічаємося лише вісім місяців, але й цього часу було достатньо аби усвідомити, що він вчить мене дивитися на речі інакше, простіше.
Був кінець весни, погода стояла літня. Надворі нещадно пекло сонце, хотілося залишатися в затінку, обливаючи себе холодною водою (чого робити точно не можна). Женя сказав, що має справи у місті й скоро повернеться. Через хвилин двадцять він забіг до квартири з двома пакетами у руках.
-Диви, що я накупив. Полуниця, свіжесенька. Така смачна та соковита.
Женя простягнув мені не дві, а цілий пакет полуниці, яку я так любила смакувати у дитинстві. За старою звичкою я пішла на кухню, дістала з пакета лише дві ягідки, поділивши їх на маленькі шматочки. Згадувала, як важливо було якомога довше насолоджуватися улюбленим смаком.
-А ти чого так мало взяла, не любиш полуниці? – допитувався хлопець, не розуміючи тих почуттів, які я переживала зараз.
-Люблю. Ти навіть не уявляєш наскільки…
–Невже більше за мене? – ось так у жартівливій формі хлопець очікував почути те, чого я ще жодного разу не говорила.
-Тебе я люблю значно більше!
Того дня ми об’їлися свіжою полуницею настільки, що в обох скрутило живіт. Під вечір Женька потрапив у лікарню з отруєнням. Я просиділа біля нього всю ніч, а на ранок отримала пропозицію руки та серця. Полуниця так і залишилася моєю улюбленою ягодою, але я більше не їм понад дві одразу.
Думаю наступного року смакувати будемо у більшій кількості. Ще трішки й зізнаюся Жені про майбутнє поповнення.
